Стівен Кінг: Історія Лізі

Вона повернулася назад до щасливого дерева з нерівним і покритим мохом стовбуром, до того, яке в дивний спосіб було схоже на пальму, несучи рештки жовтої афґанки і вологу та розм’яклу коробку з рукописом. Вона опустила їх на землю, а тоді підняла імпровізований хрест, на поперечці якого було написано Пол. Планочки були розщеплені, закривавлені й перекошені, але хрест ще тримався. Лізі вдалося поправити горизонтальну поперечку й поставити хрест на те місце, де він раніше стояв. Коли вона це робила, то помітила якусь річ, що лежала поблизу, схована у високій траві. Вона зрозуміла, що то було, ще до того, як підібрала ту річ: шприц, який ніколи не був застосований, тепер ще іржавіший, ніж раніш, досі з голкою, прикритою ковпачком.

Ти граєшся з вогнем, Скуте, — сказав батько Скота, коли той запропонував одурманити Пола… і батько мав слушність.

Хай я буду проклятий, якщо мені не здалося, ніби я вколовся об нього, — сказав Скот Лізі, коли забрав її до Місячного Кола з їхньої спальні в «Оленячих рогах». — Він ніби із мене пожартував — після всіх цих років! — але ковпачок ще на ньому!

Він був і досі на ньому. І рідина, яка занурювала людину в ніч, була ще в ньому, ніби всі ці роки й не існували.

Лізі поцілувала потьмяніле скло шприца — вона сама не знала, навіщо вона це зробила, — і поклала його в коробку разом з останньою історією Скота. Потім, тримаючи в оберемку злинялі рештки весільної афґанки доброї матінки, Лізі попрямувала до стежки. Вона подивилася побіжним поглядом на дощечку, яка лежала у траві біля неї, напис на ній хоч і збляк і став геть примарним, проте ще міг бути прочитаний, — ДО ОЗЕРА , — потім увійшла під затінок дерев. Спершу вона радше кралася, ніж ішла, її ходу сковував страх, що на неї чатує щось поблизу, що його дивний і жахливий розум відчує її. Потім помалу-потроху вона розслабилася. Довгий хлопець був десь в іншому місці. Їй подумалося, що, може, його взагалі немає в Місячному Колі. А якщо він і був тут, то ховався десь у самих глибинах лісу. Зрештою, Лізі Лендон була лише невеличкою частиною його інтересів, а якщо спрацює те, що вона задумала, то вона стане ще меншою частиною, бо її останні вторгнення в цей екзотичний, але страшнуватий світ були мимовільними, а незабаром вони й зовсім припиняться. Після того як Дулей пішов із її життя, вона не бачила причини, з якої вона могла б приходити сюди самохіть.

Деякі речі — вони як якір, Лізі, ти пам’ятаєш?

Лізі прискорила ходу, й коли вона підійшла до того місця на стежці, де лежала срібна лопата з іще темним від крові Дулея совком, вона переступила через неї, подивившись у її бік лише миттєвим неуважним поглядом.

На той час вона вже бігла.

Коли вона повернулася до порожнього кабінету, горище сараю було гарячішим, ніж будь-коли, але Лізі було навіть прохолодно, бо вдруге вона повернулася звідти, промокши до кісток. Але цього разу навколо її стану, наче дивний широкий пояс, були обмотані рештки жовтої афґанки, також просякнуті водою.

Користайся африканкою, написав їй Скот, і він сказав їй, вона знає, як повернути її, не в Місячне Коло, а в цей світ. І вона, звичайно, знала. Вона забрела в озеро, обгорнувшись африканкою, потім вийшла на берег. А тоді, стоячи на твердому білому піску того пляжу і майже напевне стоячи там востаннє, дивлячись не на засмучених і мовчазних глядачів на лавах, а в протилежний бік, дивлячись на поверхню води, над якою скоро зійде вічно повний місяць, вона просто заплющила очі й зробила… що? Захотіла повернутися назад? Ні, то було щось активніше, аніж це, менш замислене… але не позбавлене смутку, попри все це.

— Я криком закричала подумки, що хочу повернутися додому, — сказала вона, звертаючись до довгої й порожньої кімнати, у якій тепер не було ані його письмових столів, ані комп’ютерів, ані його книжок, ані його музики, ані його життя. — Саме так усе було. Ти згоден, Скоте?

Але відповіді вона не почула. Мабуть, він уже сказав усе, що хотів сказати. І, може, це й добре. Можливо, це на краще.

Тепер, коли африканка була ще мокра від озерної води, вона могла б, загорнута в ній, повернутися в Місячне Коло, якби захотіла; загорнута в ці вологі чари, вона могла б податися навіть далі, до інших світів, які існують за Місячним Колом… бо вона не сумнівалася, що такі світи існують і що люди, які спочивали на кам’яних лавах, зрештою стомлювалися там сидіти, підводилися зі своїх місць і вирушали на пошук таких світів. Загорнута в мокру африканку, вона, мабуть, може навіть літати, як літала у своїх снах. Але вона не стане цього робити. Скот умів бачити сни наяву, іноді вони були просто блискучими — але таким був його талант і його робота. Для Лізі Лендон одного світу було більше, ніж достатньо, хоч вона відчувала, що, мабуть, завжди берегтиме у своєму серці місце й для того іншого, де їй довелося побувати й де сонце ховалося у свою оселю грому, тоді як місяць підіймався над обрієм у своїй оселі срібної тиші. Але, зрештою, навіщо їй ця чортівня. Вона має місце, де може повісити свого капелюха, і має доброго автомобіля, щоб на ньому їздити; вона має лахи для тіла й черевики для ніг. Вона також має чотирьох сестер, одна з яких потребує великої допомоги та розуміння, щоб успішно пройти крізь роки, що чекають її попереду. Буде ліпше, якщо вона дозволить африканці висохти, дозволить, щоб її прекрасна, смертельно небезпечна вага снів і магії випарувалася і щоб вона знову стала якорем. Раніше чи пізніше вона поріже її на клаптики й завжди триматиме один при собі як засіб проти магії та чарів, річ, яка б утримувала її ноги на землі, вартовий, який не дозволяв би їй вирушати в далекі мандри.