Стівен Кінг: Історія Лізі

Я не хочу плакати, десять років — це надто багато, щоб плакати, як малий хлопчисько (а надто коли ти пережив те, що довелося пережити мені), але починаю схлипувати і нічого вдіяти із собою не можу. І тоді раптом бачу, що одне щасливе дерево стоїть трохи осторонь від інших, а його розкинуті віти утворюють ніби хмару, яка низько висить над землею.

І мені, Лізі, те дерево здалося… добрим . Я тоді не знав, чому мені так здалося, але я думаю, що тепер, після стількох років, я знаю. Я це зрозумів, коли став писати те, що ти зараз читаєш. Нічні плями світла, оті жахливі холодні світляні кулі, не залітали під те дерево. І коли я підійшов ближче до нього, я відчув, що принаймні одне це дерево пахло так само приємно — або майже так само приємно — вночі, як воно пахло і вдень. Це те саме дерево, під яким ти тепер сидиш, маленька Лізі, якщо ти читаєш мою останню історію. І я дуже стомлений. Я не певен, що зможу завершити свою розповідь так, як вона того заслуговує, хоча знаю, що я повинен спробувати. Зрештою, це мій останній шанс поговорити з тобою.

Отже, повернімося до малого хлопця, який сидить під кроною цього дерева протягом — а проте, хто може сказати, скільки часу я там сидів? Але він сидить під ним не протягом усієї тієї довгої ночі, а доти, доки місяць (який тут завжди повний, ти помітила?) опуститься за обрій, і він дрімає, і принаймні одне з півдесятка дивних, а часом і приємних сновидінь стане потім основою одного з його романів. Він сидить там досить часу для того, щоб назвати цей чудовий прихисток Деревом Історій.

І того часу, протягом якого він там сидить, вистачає, аби він помітив, як щось жахливе — щось набагато гірше, аніж та бридка проява, яка вселилася в його тата, — звернуло на нього свій випадковий погляд… і позначило його як подальший предмет своєї уваги (можливо)… а потім знову спрямувало свій безсоромний і незбагненний розум кудись-інде. Тоді вперше я відчув присутність того хлопця, який потім чатував на мене упродовж майже всього мого життя, Лізі, ту прояву, яка була темним протиставленням твоєму світлу і яка завжди відчуває — як і ти завжди відчуваєш, я знаю, — що все так само. Це чудове поняття, але воно має свою темну сторону. Я себе запитую, чи ти про це знаєш? Чи коли-небудь знатимеш?

— Я знаю, — сказала Лізі. — Я тепер знаю. Нехай мені допоможе Бог, я знаю.

Вона знову перегорнула сторінки. Їх залишилося тільки шість, і це було добре. Надвечір’я в Місячному Колі були довгими, але їй здалося, що сутінки вже близько. Час було повертатися звідси. Повертатися у свій дім. До своїх сестер. До свого життя.

Вона почала розуміти, як це має бути зроблено.

Настає час, коли я чую, як сміюни починають наближатися до краю Зачарованого Лісу, й мені здається, їхні веселощі набули якогось сардонічного, приглушеного, а може, й підступного характеру. Я озираюся навколо з-під свого притулку під деревом і бачу, чи, може, мені ввижаються чорні тіні, які вигулькують на узлісся із ще чорнішої маси дерев. Можливо, це гра моєї надміру збудженої уяви, але я так не думаю. Я думаю, моя уява надто перевтомлена багатьма потрясіннями довгого попереднього дня і ще довшої ночі, і я спроможний бачити лише те, що тут є насправді. І ніби, щоб це підтвердити, бридкий сміх, схожий на схлипування, лунає у високій траві не далі як за двадцять ярдів від того місця, де я сиджу. Знову ж таки я не думаю, що роблю; я просто заплющую очі й відчуваю, як холодне повітря моєї спальні знову стуляється наді мною. Через мить я вже чхаю від пилюки, розтривоженої під моїм ліжком. Я смикаюся, скрививши обличчя від натужного зусилля чхнути якомога тихше, й зачіпаю лобом за поламану пружину ліжка. Якби лезо кирки досі там стирчало, я міг би тяжко поранитися або навіть утратити око, проте його вже там немає.

Я виповзаю з-під ліжка на ліктях та колінах і бачу, що тьмяне світло п'ятої години ранку вже просочується крізь шибки вікна. Судячи зі звуків, мокрий сніг падає ще густіше, але я цього майже не помічаю. Я кручу головою, яка тепер перебуває майже на рівні підлоги, і з приголомшеним подивом дивлюся на руїни, які раніше були моєю спальнею. Двері стінної шафи зірвані з верхньої завіси й перехилилися в кімнату, ледве тримаючись на нижній. Мій одяг розкиданий і здебільшого подертий, ніби та проява, яка ховалася всередині мого тата, хотіла зробити з моїм одягом те, що вона хотіла зробити з хлопцем, який мав би перебувати всередині нього, і навіть гірше, та потвора подерла мої дорогоцінні книжки в паперових обкладинках — біографії знаменитих спортсменів та науково-фантастичні романи. Клапті їхніх тонких обкладинок розкидані повсюди. Мій письмовий стіл перекинутий, шухляди лежать, розбиті, в кутку кімнати. Дірка, яку кирка пробила в моєму ліжку, здається великою, як місячний кратер, і я думаю: «Там якраз був мій живіт, і я б тепер лежав у ліжку мертвий». І в кімнаті стоїть слабкий кислий запах. Десь приблизно так само пахло вночі Місячне Коло, але цей запах мені більш знайомий. Я намагаюся знайти для нього назву й не можу. Мені не спадає на думку нічого, крім гнилих фруктів, і хоч це виявилося не зовсім тим, але я був недалекий від істини.