Стівен Кінг - Історія Лізі

— Так, — кажу я.

— Авжеж, я можу заприсягтися, ти це відчуваєш. Ти маєш свої вади, але дурість ніколи не була однією з них. Якби я був тобою, Скоте, я взяв би той згорток грошей — там десь сімсот доларів — і вийшов би на дорогу. Я поклав би п'ятірку до кишені, а решту запхав би в чобіт. Десять років віку — це надто мало, щоб вийти в широкий світ, навіть на короткий час, і я думаю, існує дев'яносто п'ять шансів на сотню, що хтось відбере в тебе твої гроші ще до того, як ти перейдеш через міст, що веде в Пітсбурґ, але якщо ти залишишся тут, це добром не закінчиться. Ти розумієш, про що я кажу?

— Так, але я піти не можу, — відповідаю.

— Існує багато речей, про які люди кажуть, що вони неспроможні зробити їх, але роблять, коли притискає потреба, — каже тато. Він дивиться на свої ноги — вони рожеві і, здається, шкіра з них обдерта. — Якби ти дійшов до міста, то, гадаю, хлопець, у якого вистачило кебети позбутися містера Гелсі, розповівши йому вигадану історію про хворобу Лу Ґеріґа та сестру, якої в мене немає, знайде в собі також досить тямки, щоб погортати телефонну книгу і під літерою О знайти Охорону Дитинства. Або ти міг би трохи поштовхатися серед людей і знайти для себе навіть кращий варіант, якби зумів зберегти ці гроші. Семисот доларів дитині вистачить надовго, якщо вона не витрачатиме більш як п'ятірку або десятку за один раз і якщо в неї вистачить кмітливості не дати себе спіймати копам і не бути пограбованою більш, як на ті гроші, що їх вона носитиме в кишені.

Я знову йому кажу:

— Я не піду.

— Чому?

Але я не можу цього пояснити. Одна з причин, певно, полягає в тому, що я все життя прожив у цьому фермерському домі, не маючи іншого товариства, крім тата й Пола. Те, що я знаю про інші місця, я здобув здебільшого з трьох джерел: телевізора, радіо та своєї уяви. Так, мені доводилося бувати в кінотеатрі і я їздив до міста з півдесятка разів, але завжди зі своїм батьком та старшим братом. Думка про те, щоб самому опинитися посеред цього чужого реву, лякає мене до смерті. А крім того, я люблю свого тата. Люблю не тією простою й нічим не ускладненою (принаймні до останніх тижнів) любов'ю, якою я любив Пола, і все ж таки я його люблю. Він різав мене й називав мене малим паскудником, тупим йолопом та іншими образливими прізвиськами, він стероризував багато днів мого дитинства і через нього я багато разів укладався на ніч спати, почуваючи себе жалюгідним, дурним і нікчемним, але ці погані часи мали для мене і свій зворотний неоціненний бік; вони перетворювали кожен поцілунок на золото, кожну його похвалу, хай навіть випадкову та неуважну, на справжній скарб. І навіть у свої десять років — тому що я його син, його кров? може, й тому — я розумію, що його поцілунки та його похвальні слова завжди щирі; це речі завжди справжні й правдиві. Він страховище, але й страховище спроможне любити. Найжахливіше в моєму батькові було саме це, Лізі: він любив своїх синів.

— Я просто не можу та й годі, — кажу йому.

Він міркує над моїми словами — мабуть, думає, натиснути на мене чи не варт, — а тоді лише киває головою.

— Гаразд. Але послухай мене, Скоте. Те, що я зробив твоєму братові, я зробив для того, щоб урятувати тобі життя. Ти це розумієш?

— Так, тату.

— Але якби мені довелося вчинити так із тобою, то була б зовсім інша річ. То було б так погано, що я потрапив би за це до пекла, я певен. — Його очі відвертаються від моїх очей, і я знаю, він бачить їх знову, їх, і що дуже скоро я говоритиму вже не з ним. Потім він знову обертає погляд до мене, і я бачу його так добре востаннє у своєму житті. — Ти ж не дозволиш, щоб я потрапив до пекла? — запитує він мене. — Ти ж не хочеш, щоб твій тато горів у пеклі вічним вогнем, хоч я часто й бував до тебе несправедливим?

— Ні, тату, — кажу, і я ледве спроможний говорити.

— Ти обіцяєш? Ти готовий присягнутися ім'ям свого брата?

— Обіцяю. Присягаюся ім'ям Пола.

Він дивиться вбік, кудись у куток.

— Зараз я ляжу, — каже він. — Зроби собі щось поїсти, якщо хочеш, але прибери потім на кухні.

У ту ніч я прокидаюся — чи щось у мені прокидається — і чую, як сніг із дощем падає на дім, ще густіший, ніж завжди. Я чую, як надворі щось тріщить, і знаю, що це зламалося дерево, не витримавши ваги снігу на своїх вітах. Можливо, падіння дерева мене й розбудило, але я так не думаю. Я почув, що він на сходах, хоч він і намагався ступати тихо. У мене залишився тільки час на те, щоб вислизнути з ліжка і сховатися під ним, тож я так і роблю, хоч знаю, що це безнадійно, бо саме під ліжком діти завжди ховаються і він стане мене шукати насамперед там.