Але це працювало!
Не чути було револьверних пострілів зламаних гілок, не було падінь у глибокі ями, всіяні гострим, вибіленим погодою суччям, яке готове роздерти тебе і скалічити. Його взуття ( Мокасини «Хаш Паппі» — найкращий вибір для лазіння по буреломах ) жодного разу не ковзнуло на старому моху, що вкривав дерева. Луїс не захитався. Вітер дико завивав між смерек навколо нього. Він побачив Джада, що постояв на вершині бурелому й почав спускатися, поступово зникаючи з поля зору: гомілки, стегна, талія. Промінь безладно ковзав по гілках по той бік кордону. Так ось що воно таке. Чому ні? Кордон.
Луїс дістався до вершини і спинився перевести подих. Його права нога стояла на старій поваленій гілці, що лежала під кутом тридцять п’ять градусів. Лівою ногою він стояв на чомусь м’якому — можливо, на килимі зі смерекових галузок. Він не поглянув униз, лише переклав важкий пакет з тілом Черча з лівої руки в праву. Чоловік підставив обличчя вітру, відчуваючи, як той безкінечним потоком проноситься крізь нього, куйовдить волосся. Повітря було холодним, чистим, незмінним.
Розважно, наче був на простій прогулянці, Луїс почав спускатися. Одна з гілок, завтовшки з руку качка, гучно затріщала в нього під ногою, проте він навіть не звернув на це уваги. Нога ковзнула вниз і стала на стовбур міцного дерева чотирма футами нижче. Луїс важко захитався. І подумав, що тепер чудово розуміє, як командири рот під час Першої світової війни могли вилазити з траншей і під шквальним вогнем ворога іти в атаку, насвистуючи «Довгий шлях до Тіпперарі» [85] «It’s a Long Way to Tipperary» — написана у 1912 році пісня, яка стала маршем британської піхоти під час Першої світової війни.
. Це було божевілля, але кожне божевілля ховає в собі крихту непомірних веселощів.
Крід спускався, стежачи за світлим колом Джадового ліхтарика. Старий стояв і чекав на нього. Коли Луїс зістрибнув на землю, його охопила радість; вона спалахнула, наче вогонь у жаринах пригаслого вже багаття.
— Ми це зробили! — закричав він, кинув лопату на землю і поплескав старого по плечу. Він згадав, як у дитинстві вилазив на верхівку яблуні, де вітер розгойдував гілки, наче щогли корабля. Він не відчував себе таким молодим і, головне, живим років двадцять, а то і більше. — Джаде, ми перелізли!
— А ми що, не годні були то зробити?
Луїс розтулив рота, аби щось відповісти ( Та ми бісові щасливчики! Ми ж могли там повбиватися! ), але вирішив промовчати. У нього не виникало жодних сумнівів з тієї миті, коли Джад поліз на бурелом. Так само він не сумнівався в успішному поверненні додому.
— Сумнівався.
— Ходімо. Нам ще треба пройти трохи. Милі три, не більше.
І вони пішли. Стежка продовжувалася і тут. Подекуди вона здавалася дуже широкою: хоч ліхтар і світив тьмяно, все одно виникало відчуття широкого простору, було враження, що дерева зараз розступляться. Кілька разів Луїс задирав голову і бачив, як крізь темні крони дерев світили зорі. Хтось перейшов їм дорогу, і світло ліхтарика блиснуло в зелених очах. Було — й нема.
Потім дорога звернула в підлісок, і Луїсу здалося, що чиїсь жорсткі пальці шкрябають його куртку. Він постійно перекладав мішок і лопату з руки в руку, але біль у плечах тепер не минав. Чоловік відчував ритм ходьби й був ним ледь не загіпнотизований. Це місце мало силу. Так, він відчував це. Йому пригадалося, як у старших класах він зі своєю дівчиною та іншою парою вирішив поїхати на природу. Вони забрели до чорта на роги, і закінчилося все на розбитому, багнистому тупику, десь біля електростанції. Вони побули там недовго, а потім дівчина Луїса заявила, що хоче додому чи хоча б перебратися кудись іще, бо всі її зуби (більшість пломбовані) дуже боліли. Луїс радий був залишитися сам-один. Повітря навколо станції бадьорило, наповнювало тривогою. Тут було те саме, тільки сильніше. Сильніше, і навіть іще приємніше. Це було…
Джад спинився біля підніжжя довгого схилу. Від несподіванки Луїс врізався йому в спину.
Старий повернувся до нього.
— Ми майже прийшли, — повільно сказав Джад. — Далі, як і на буреломі, треба йти швидко і спокійно. Просто йди за мною і не дивися вниз. Ти відчув, що ми спускалися?
— Так.
— Цю місцину мікмаки прозивали колись Болотом маленького бога. Торговці хутром називали її Трясовиною мерця. Більшість із них ніколи не поверталися звідси.
— Сипучі піски?
— О так! Саме вони! Коли льодовик сходив, то лишив по собі багато кварцового піску. Ми завжди так і називали його — кварцовим, хоча, мо’, є й кращі назви.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу