Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

Та це було трохи проблемно, зважаючи на те, як бурхливо відреагувала Еллі на віддалену перспективу смерті Черча.

Тупий сраний кіт. Якого хера вони взагалі завели цього сраного кота? Але ж він тепер не був сраним котом. Це мало зберегти йому життя.

— Черчу? — покликав він. Тиша. Тільки комин завивав, жеручи дорогі колоди. Диван у вітальні, де Черч іще недавно проводив більшу частину свого часу, був порожнім. Не лежав він і на батареї. Луїс загрюкав котячою мискою: на цей звук Черч точно мав би прибігти! Але навіть цього разу він не з’явився… і ніколи більше не з’явиться, занервував Луїс.

Він неохоче вдягнув куртку та капелюха й підійшов до дверей. Потім повернувся назад. Послухавшись внутрішнього голосу, він розчинив дверцята під раковиною і став на коліна. Там було два види пластикових пакетів — маленькі білі для дрібного сміття і великі зелені для смітникових бачків. Луїс узяв зелений. Черча все ж таки побільшало після операції.

Він засунув пакет в одну з бічних кишень піджака: Крідові не подобався холодний шурхіт пакета під пальцями.

Потім вийшов у парадні двері і рушив через дорогу до Джадового будинку.

Було десь пів на шосту. Сутінки вже минули. Навколишній пейзаж видавався пустельним. Рештки сонячного світла ближче до краю неба горіли дивною помаранчевою смугою. Вітер дмухав уздовж шосе № 15. Луїсові щоки заніміли, повітря виривалося з рота білими хмарками. Він здригався, але не від холоду, а через відчуття абсолютної самотності. Сильне і переконливе. Здається, немає метафори, здатної описати його. Воно було безликим. Ця самотність заполонила все Луїсове єство, відгородивши від усього світу.

Через дорогу від себе він побачив Джада у великому зеленому пуховику. Його обличчя тануло в тіні, яку відкидав підбитий хутром каптур. Ось так, на морозному вітрі, він нагадував статую — іще одна мертва деталь цього неживого пейзажу, де не співав жодний птах.

Луїс почав було переходити дорогу, та зненацька Джад ворухнувся і щодуху замахав руками. Старий щось кричав, але його голос тонув у жалісному завиванні вітру. Луїс відступив, відчувши, що вітер дме гучніше і важче, ніж повинен. Буквально за мить заревів клаксон, і вантажівка фірми «ОРІНКО» пролетіла повз так близько, що його штани і куртка затріпотіли. Бісова душа, якби він рухався хоч трохи повільніше…

Цього разу Луїс уважно подивився в обидва боки, перш ніж переходити дорогу. Задні фари цистерни розчинилися в пітьмі.

— Гадав уже, що цей ваговоз «‘Рінко» таки тебе си дістав. Пильнуй себе, Луїсе.

Навіть з такої близької відстані Крід не міг розгледіти Джадового обличчя, що викликало тривожне відчуття, буцімто це міг бути хтось інший… узагалі будь-хто.

— А де Норма? — спитав він, все ще не звертаючи уваги на скорчений ковтун шерсті біля Джадової ноги.

— Пішла до церкви на святкову службу, — відповів Джад. — Си залишить там до вечері. Правда, не думаю, що вона там щось їстиме. Зголодніє ж, сердешна.

Знов піднявся вітер і зсунув на мить каптур, аби Луїс нарешті впевнився, що перед ним і справді стояв Джад. «А хто ж би іще це міг бути?»

— То такий собі дівич-вечір, — промовив Джад. — Вони не моцно-то й трапезуватимуть. Мо’, сандвіч який укусять. Вона повернеться близько осьмої.

Луїс нахилився до кота. «Тільки б це був не Черч, — палко молився він, обережно повертаючи голову мертвої тваринки рукою в рукавичці. — Хай це буде якийсь інший кіт, хай Джад помилиться».

Однак це, без сумніву, був Черч. Його не скалічило й не роздавило. Він не потрапив під колеса цистерни чи якогось причепа, які сновигають трасою № 15. (« Що ця вантажівка „Орінко“ робить тут на День подяки?» — раптом подумав він.) Напіврозплющені очі Черча заскляніли і нагадували зелені камінці. З привідкритої пащі стікала цівка крові. Її було небагато, але досить, аби залити багрянцем білу маніжку на котячих грудях.

— Твій, Луїсе?

— Мій, — зітхнув він.

Луїс вперше збагнув, що любив Черча — не так сильно, як Еллі, але все одно любив. За ті кілька тижнів після кастрації кіт змінився: став товстим і повільним, пересувався визначеним наперед маршрутом (ліжко Еллі — диван — миска), рідко виходив надвір. А тепер, після смерті, він, на думку Луїса, нагадував того справжнього котяру Черча. Рот, маленький та скривавлений, заповнений дрібними гострими зубами, завмер у хижому вищирі. Мертві очі налиті люттю. Здавалося, що після нетривалого тупого буття скопцем кіт віднайшов свою істинну суть в смерті.