Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

Джад піднявся з готовністю:

— Чорт забирай! Сунемо швидше, Луїсе, а то раптом вона передумає.

Перший сніг випав за тиждень до Дня подяки. Ще трішки нападало 22 листопада, однак на свято небо було блакитним, ясним і холодним. Луїс відвіз родину в Бенгорський міжнародний аеропорт, щоб посадити на літак до Чикаго — в гості до батьків Рейчел.

— Це неправильно, — повторила Рейчел уже, мабуть, удвадцяте відтоді, як це питання було порушено місяць тому. — Мені не подобається ідея, що ти блукатимеш тут один як перст на День подяки. Це ж родинне свято.

Луїс переклав Ґейджа, який видавався гігантським у своїй куртці дорослого хлопчика, на іншу руку. Еллі стояла біля одного з великих вікон і дивилася, як злітає гелікоптер Повітряних сил.

— Я взагалі-то не збираюся заливати горе пивом, — мовив Луїс. — Норма і Джад запрошують мене на індичку та всі інші штуки. Дідько, як мені набридло почуватися винним! Мені ніколи не подобалися оті всі колективні збіговиська на свята. Я починаю пити о третій, паралельно дивлячись якийсь футбольний матч, о сьомій уже обпиваюсь і засинаю. А наступного ранку прокидаюся, і здається, що команда чірлідерок витанцьовує в моїй голові якесь божевільне бугі-вугі. От тільки мені не до душі відправляти тебе кудись саму з двома дітьми.

— Зі мною все буде гаразд, — відповіла вона. — Польоти в першому класі дозволяють відчувати себе принцесою. А Ґейдж усю дорогу спатиме — від Логана до О’Хейра.

— Це ти так думаєш, — зауважив Луїс, і вони обоє розсміялися.

Посадку вже оголосили, і Еллі підбігла до них:

— Мамо, це наш літак! Ходімо-ходімо-ходімо, а то він полетить без нас!

— Не полетить, — запевнила Рейчел, стискаючи в руках посадкові талони. На ній було хутряне пальто. «Правда, хутро штучне, та воно, швидше за все, мало б виглядати як ондатрове», — подумав Луїс. Як би воно там не мало виглядати, Рейчел була в ньому чарівною.

Можливо, ці думки якось відбилися в його очах, бо вона різко обійняла його, ледь не роздавивши Ґейджа між ними. Ґейдж подивився здивовано, але не дуже засмучено.

— Луїсе Крід, я кохаю тебе, — сказала вона.

— Маааа-мо, — Еллі вже згорала від нетерпіння. — Ну ході-і-і-і-мо…

— Гаразд. Поводься добре, Луїсе.

— Таке скажеш, — відповів він, усміхнувшись. — Звісно, я буду обережним. Передавай привіт сімейству, Рейчел.

— Ах, ти… — вона скорчила мармизку. Дурною Рейчел не була і чудово розуміла, чому Луїс пропускає поїздку. — Дуже смішно.

Він спостерігав, як вони піднімаються трапом і зникають з поля зору… до наступного тижня. Луїс відчував, що вже за ними скучив. Підійшов до вікна, де нещодавно стояла Еллі, і простежив, поклавши руки в кишені, як вантажники переносять валізи.

Насправді все було дуже просто. Батькам Рейчел Луїс одразу не сподобався: спершу через те, що народився не в такому багатому районі. Та найгірше, він хотів, аби їхня дочка гарувала разом з ним, коли він вступив до медичної школи, хоча, найпевніше, вилетів би звідти.

Луїс міг би це перетерпіти і, власне, досить успішно терпів. Однак потім сталося те, про що Рейчел не знала і не повинна була дізнатися… точно не від Луїса. Ірвін Ґолдман запропонував йому оплатити весь курс навчання в медичній школі. Та ціна такої «стипендії» (за визначенням самого Ґолдмана) — негайно розірвати заручини з Рейчел.

Луїс був не в тому віці, коли погоджуються на подібні дикі, але дуже мелодраматичні пропозиції (чи то хабарі, якщо називати речі своїми іменами). Подібне, мабуть, прийнятне для тих, кому під дев’яносто. От тільки їм цього ніхто вже не пропонує. По-перше, він був дуже втомленим. Луїс проводив вісімнадцять годин на тиждень на заняттях, двадцять — за підручниками, і ще п’ятнадцять — миючи столи в піцерії, яка прилягала до готелю «Вайтхол». По-друге, він був знервованим. Доброзичлива манера спілкування, така не схожа на звичну поведінку містера Ґолдмана, змушувала замислитися. І коли старий запропонував йому сигару, Луїс відчув щось подібне до того, що відчувають коні, коли вловлять перший запах пожежі у прерії. Здавалося, Ґолдман будь-якої миті міг заявити, що знає: Луїс спить з його дочкою.

А коли натомість Ґолдман зробив свою неймовірну пропозицію, навіть витяг з кишені чекову книжку, як Ноель Кауард [78] Відомий англійський режисер, актор, продюсер і сценарист. У 1943 році отримав «Оскара». Найвідоміший фільм із його участю — «В якому ми служимо» (In Which We Serve) 1942 року. в одному зі своїх фільмів, — Луїс просто збісився. Він звинуватив Ґолдмана, що той перетворює дочку на музейний експонат і є самовдоволеним, тупим виблядком. І тільки через довгий час зміг зізнатися собі самому, що сказав те все з полегшенням.