Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

Кухня було порожньою, та Луїс чув, як Рейчел ходила на горішньому поверсі. Він висипав цукерки Еллі на стіл і сказав:

— Усе не завжди відбувається так, як ти сказала, Еллі. У Норми був дуже маленький серцевий напад, до того ж я встиг надати допомогу, тож не думаю, що її здоров’ю було завдано непоправної шкоди. Вона…

— О, я знаю, — майже життєрадісно погодилася дівчинка. — Та вона вже стара, тож скоро помре. І містер Крендал також. Татку, можна я з’їм яблуко перед сном?

— Ні, — задумливо мовив він, дивлячись на дочку. — Йди нагору і чисть зуби, мала.

«Невже хтось справді вірить, що розуміє дітей?» — зачудувався він.

Коли в будинку запанувала темрява і подружжя лежало у своєму подвійному ліжку, Рейчел м’яко запитала:

— Це дуже налякало Еллі, Лу? Вона засмутилася?

«Ні», — подумав він. Вона знає, що старі люди час від часу конають, як і знає про те, що коника-стрибунця краще відпустити, коли він плюється. Знає, що, коли ти стрибаєш на скакалці і збиваєшся на рахунок тринадцять, твоя найкраща подруга скоро помре… І як, певно, знає, що могили на «Кладвишчі домажніх тварин» треба розташовувати колами.

— Та ні, — відповів він дружині. — Вона трималася дуже добре. Давай спати, Рейчел.

Тієї ночі, коли вони вже поснули, а Джад лежав у ліжку без сну і спокою, вдарив сильний мороз. Піднявся вітрюган, який зривав з дерев останні листочки, тепер нудної коричневої барви.

Вітер розбудив Луїса, і він зіп’явся на лікті, сонний і збентежений. На сходах почулися повільні, важкі кроки. Це Паскоу: він повернувся. Аж тепер. Через два місяці. Зараз відчиняться двері і перед ним постане огидний зогнилий труп. Його спортивні шорти вкриті пліснявою, драглиста плоть відвалюється шматками від кісток, лишаючи по собі діри, мозок остаточно прогнив. Тільки очі лишились живими… пекельно ясними і живими. Цього разу Паскоу не говоритиме, адже його голосові зв’язки надто трухляві, аби творити звуки. Та все буде написано в його очах… І ці очі змусять підкоритися.

— Ні, — видихнув він, і кроки стихли.

Луїс підвівся. Підійшов до дверей і широко розчинив їх: гримаса жаху й рішучості спотворювала його обличчя. Паскоу зараз буде там, зі своїми піднятими руками виглядатиме як давно померлий диригент, готовий покликати до життя перші акорди «Вальпургієвої ночі» [77] «Вальпургієва ніч» — балет, поставлений хореографом Джорджем Беленчином 1975 року. Сюжет балету перегукується з цим епізодом. Головний персонаж, провівши ніч на відьомському шабаші, на світанку постає перед вибором — повернутися назад, до свого звичного життя, чи зостатися навік у світі відьом та інших лісових почвар. .

Але за дверима ніц не було, як сказав би Джад. Лише сповнена тиші порожнеча. Луїс повернувся до ліжка і заснув.

Наступного дня Луїс зателефонував у відділення інтенсивної терапії в лікарні. Йому повідомили, що Норма все ще перебуває в критичному стані. Однак так завжди говорять про пацієнтів після серцевого нападу перші двадцять чотири години. Луїс отримав оптимістичний прогноз від Вебріджа, лікаря Норми:

— Це не був навіть мікроінфаркт. Не лишилося жодних шрамів. Вона завдячує вам життям, докторе Крід.

На тижні Луїс заскочив до лікарні з букетиком квітів і дізнався, що Норму вже перевели до двомісної палати — хороший знак. Джад сидів поруч із дружиною.

Норма радісно вигукнула, побачивши квіти, і попросила медсестру принести для них вазу. Потім керувала Джадом, щоб той поставив букет у вазу, гарно розрівняв і помістив на комод із дзеркалом у кутку.

— Скільки вже можна над ними чаклувати! — пробурмотів Джад, коли вона вже втретє попросила його переставити квіти.

— Не зубоскаль, Джадсоне, — докорила Норма.

— Як скажеш.

Врешті Норма глянула на Луїса.

— Хочу подякувати за те, що ви зробили, — зі зворушливою сором’язливістю промовила вона. — Джад сказав, що я завдячую вам життям.

— Джад перебільшує, — збентежився Луїс.

— Та не дуже-то й перебільшую, — зиркнув на Луїса Джад, майже посміхаючись. — А тебе мамка не вчила, що не варто нехтувати подяками?

Луїсова мати нічого такого не казала — принаймні він не пригадував. Але добре пам’ятав, як вона казала, що фальшива скромність — крок до гріха гордині.

— Нормо, я з радістю вам допоміг, — відповів Луїс.

— Ти хороша людина, — мовила на те Норма. — А тепер нехай мій чоловік піде з тобою і купить тобі склянку пива. Я дуже хочу спати, але ніяк не можу його позбутися.