Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

— Так, це Черч, — підтвердив Луїс, — і я, чорт забирай, збрешу, якщо скажу, що знаю, як розказати про це Еллі.

Раптом у його голові виникла думка. Можна поховати Черча на «Кладвишчі домажніх тварин» без жодної таблички чи чогось там іще. Сьогодні він нічого не скаже Еллі про кота, а завтра вранці прикинеться, що ніде не може його знайти. Потім підкине ідею: може, Черч просто втік? Коти часто так роблять. Еллі, звісно, засмутиться, але це не смертельно. Зате не буде цих огидних сцен з Рейчел, яка, бачте, відмовляється мати справу зі смертю… Просто втік.

« Боягуз!» — миттю повстала частина його свідомості.

« Так, годі вже! Кому потрібні ці суперечки з собою?»

— Еллі дуже любила свого кота, так?

— Так, — розгублено відповів Луїс. Він знову повернув Черчеву голову. Кіт уже почав клякнути, але його шия крутилася куди легше, ніж мала б. Зламана шия. Ага. Знаючи це, він міг приблизно уявити, що сталося. Черч перебігав дорогу — одному Богу відомо навіщо, — і вантажівка чи легкова машина, зламавши коту шию, відкинула його на Джадів моріжок. Або, можливо, шия у кота зламалася, коли він вдарився об замерзлу землю. Хоч так, хоч сяк, а Черч все одно трупак.

Луїс підняв очі на Джада, щоб поділитися з ним своїми припущеннями, але той дивився на помаранчеве згасання дня за небокраєм. Каптур упав з голови, і його обличчя видавалося замисленим і суворим… навіть неприємним. Луїс витяг зелений пакет з кишені, розгорнув його, притримуючи, щоб вітер не вирвав із рук. Гучний шурхіт повернув Джада на землю.

— Так, гадаю, вона дуже його любить.

Те, що він використав теперішній час, було доволі моторошним… Усе навколо — захід сонця, вітер, мороз — було для Луїса моторошним і готичним.

« Ось, містер Гідкліф [83] Містер Гідкліф — персонаж роману «Буремний перевал» Емілі Бронте. з німих боліт, — думав Луїс, кривлячись від холоду. — Він збирається вкинути нашого кота у важкий мішок. Трясця !»

Він відкрив пакет і спробував підняти кота. Обличчя Луїса перекосилось від огиди, бо кіт віддерся від землі, до якої примерз, із майже смішним хрускотом.

Кіт здавався неймовірно важким: наче смерть, що поселилася в ньому, мала фізичну вагу.

Леле, та він важить, як відро з піском!

Джад допоміг притримати інший бік пакета, і Луїс засунув кота всередину, радіючи, що позбувся цього дивного, неприємного вантажу.

— Що ти збираєшся з ним робити? — спитав Джад.

— Думаю, покладу в гаражі. А вранці поховаю.

— На «Кладвишчі домажніх тварин»?

— Напевне, так, — Луїс знизав плечима.

— Говоритимеш з Еллі?

— Це я ще маю обмізкувати.

Джад ще трохи постояв, а потім ніби щось вирішив.

— Зажди хвильку, Луїсе. Я зараз вернуся.

Джад пішов геть. Йому навіть і на думку не спало, що Луїс може не захотіти такої сумної ночі чекати на нього. Він рухався з такою легкістю та гнучкістю, яка зовсім не притаманна людям його віку. І Луїс вирішив, що йому все одно немає чого сказати. Він ще ніколи так не почувався. Він просто дивився на Джадову ходу й був зовсім не проти почекати.

Коли двері будинку грюкнули, Луїс повернув обличчя назустріч вітру. Сміттєвий пакет з тілом Черча тріпотів у нього під ногами.

Задоволення.

Так, це було саме воно. Уперше відтоді, як вони переїхали до Мену, він відчув себе на правильному місці, відчував себе вдома. Тут, у вечірній імлі на краю зими, йому було сумно і на диво весело водночас. А ще він міг дихати на повні груди. Так вільно, як ніколи у своєму житті.

Щось має статися, братечку. Гадаю, щось дуже дивне має статися.

Він відкинув голову назад і побачив холодні зимові зорі в чорному небі.

Луїс не знав, як довго стояв там, хоча, можливо, з огляду на секунди та хвилини минуло все дуже швидко.

Потім на ґанку спалахнуло світло, знову грюкнули двері і залунали кроки. Це був Джад з величезним ліхтарем на чотири батарейки в руці. В іншій руці він тримав щось, що на перший погляд здалося Луїсові величезною літерою Х. Тільки згодом він помітив, що то були кайло і лопата.

Джад дав лопату Луїсу.

— Джаде, що ви, в біса, собі надумали? Ми ж не можемо ховати його вночі.

— Ми і можемо, і мусимо те робити, — обличчя старого зникло за сліпучим колом світла.

— Джаде, вже пізно! Тут темно і холодно.

— Цур тобі! Ми маємо то зробити.

Луїс затряс головою і спробував почати знову, але слова — слова логічних аргументів — раптом стало важко вимовляти. Вони здавалися такими безпорадними проти низького голосіння вітру та розсипу зірок у мороці неба.