Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

— Але навіщо? Навіщо вони це зробили?

— Тут було їхнє кладовище. Я привів тебе сюди. Щоб ти поховав тут кота Еллі. Ти ж знаєш, індіанці не бачили різниці: вони ховали тварин біля їхніх господарів.

Це нагадало Луїсові про єгиптян, які чинили ще краще: вбивали тварин, які належали правителям, аби душі домашніх улюбленців могли гуляти потойбіччям з душами своїх господарів. Він читав, що якось, коли померла дочка фараона, разом з нею поховали десять тисяч свійських тварин — серед них було близько шестисот свиней і двох тисяч курей. Перш ніж поросятам перерізали горлянки, їх вимастили трояндовою олією — улюбленим парфумом дівчини.

І єгиптяни також будували піраміди. Ніхто не знає, навіщо майя зводили свої піраміди — для навігації чи орієнтації в часі, як Стоунхендж, та всі до біса добре знають призначення єгипетських пірамід. То визначні пам’ятники смерті, найбільші у світі могильники. «ТУТ ЛЕЖИТЬ РАМЗЕС ІІ. ВІН БУВ СЛУХНЯНЕМ», — подумалося Луїсові, і він зайшовся диким гиготінням.

Джад дивився на нього, вочевидь, нітрохи не дивуючись.

— Іди й поховай сву’ тварину, — звелів він. — А я поки курну. Я б допоміг, та ти маш це сам зробити. Кожен ховає своїх. Тільки так це працює.

— Джаде, до чого це все? Чому ви привели мене саме сюди?

— Бо ти зберіг Нормі життя, — відповів старий. І хоч говорив він абсолютно щиро, Луїсові чомусь здалося, що він йому бреше чи бреше сам собі й переповідає цю брехню Луїсові. Він пам’ятав той погляд у Джадових очах.

Та зараз це не мало жодного значення, як і вітер, що омивав його холодною рікою і куйовдив волосся.

Джад сів, обпершись спиною об дерево, і запалив «Честерфілд».

— Мо’, перепочинеш, перш ніж братися?

— Ні, я в порядку, — запевнив Луїс. Йому хотілося поставити багато запитань, та якоїсь миті він збагнув, що це не важить. Щось тут було не так, і в той же час усе видавалося правильним. Що ж, досить… На сьогодні. — Та чи зможу я викопати тут могилу? Шар землі наче занадто тонкий.

Луїс показав туди, де скелясте дно випиналося з-під землі на початку сходів.

Джад повільно кивнув.

— Еге, — мовив він. — Земля тут і справді тонка. Але якщо вона достатньо глибока, щоб на ній могла рости трава, то її точно вистачить на поховання, Луїсе. Тут довго-довго ховали людей. Та це буде нелегко.

Земля була твердою і кам’янистою. Дуже швидко Луїс зрозумів, що для того, аби викопати достатню для Черча яму, йому знадобиться кайло. Тож він по черзі змінював інструменти: спершу розбивав кайлом каміння, а потім лопатою розширював яму. Руки боліли, стало гаряче. Звідкись у ньому виникла гостра потреба вирити цю яму на совість. Він почав мугикати собі під ніс. Так бувало, коли він накладав шви. Часом кайло натрапляло на такі міцні камінці, що аж викрешувалися іскри. Тоді дерев’яне руків’я починало вібрувати в руках. Луїс відчував, як на долонях натираються мозолі, та не зважав на це, хоча, як і всі лікарі, ретельно дбав про свої руки. А навколо нього вітер і далі виводив свою монотонну пісню.

Раптом крізь завивання вітрюгана Луїс почув, як тихо падає каміння. Він підняв голову і побачив Джада, який вибирав камінці побільше і складав їх у купу.

— Для кургану, — пояснив він, перехопивши погляд Луїса.

— А, — кинув чоловік і продовжив роботу.

Він викопав могилу приблизно два фути завширшки і три завдовжки — «грьобану могилу для грьобаного кота», — подумалось йому. Коли вона сягла тридцяти дюймів у глибину, а кайло викрешувало іскри ледь не при кожному ударі, він відклав інструменти і запитав у Джада, чи цього достатньо.

Джад кинув швидкий погляд на яму і промовив:

— Як на мене, годиться. Та, по правді, важить лиш твоя думка.

— А тепер ви розкажете мені, для чого це все?

Джад осміхнувся:

— За оповідков індіанців, це місце має магічнов силу. Вважалося, що весь ліс, від боліт на сході й аж до півночі, — чарівний. Мікмаки склали це кладовище і ховали тут своїх мертвих, подалі від чужих очей. Іншим племенам було сюди не вільно — Тенебскоти балакали, що тут достобіса привидів. А опісля й мисливці за хутром тако саме плели. Гадаю, вони лиж виділи вогники на цьому Болоті маленького бога, от і мислили на привидів.

Джад посміхнувся, та Луїс подумав: «У вас же зараз зовсім інше на думці».

— А по тому навіть самі мікмаки перестали сюди навідуватись. Один із них казав, що бачив тут духа Вендіго і земля стала лихою, болотистою. Вони навіть шамана великого гукали… Так мні сказували, яко я був молодим і зеленим. Та повідав мені про се старий питун Стенні Б. — як ми всі кликали Стенлі Бучара, — а він із тих людей, що навіть коли сам не бачив чогось, то обов’язково доторочить.