Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

Луїс підклав руки під Ґейджа. Тіло розпливалося в усі боки, наче в ньому не було кісток, і раптом химерна, жахна думка виникла в його голові: коли він підніме Ґейджа, тільце малюка розламається, і у нього в руках залишиться по половинці. Він так і стоятиме там, в ящику, зі шматочками сина в руках. І волатиме без кінця.

І ось так вони його знайдуть.

Ну ж бо, страхопуде, вперед! Зроби це!

Луїс потягнув Ґейджа на себе, крутячи носом від гнилого смороду. Він витягав сина з труни так само ніжно та обережно, як витягав його з ванни. Ґейджева голова відкинулась назад, аж до середини спини, і Луїса знову затрясло від жаху, коли він помітив ощир швів на шиї хлопчика, які тримали його голову на плечах.

З останніх сил чоловік долав блювотні спазми від трупного запаху та драглистості нещадно розчавленого тіла сина. Луїс забрав хлопчика з домовини та виліз нагору. Притискаючи мертвого Ґейджа до себе, він сів на край могили. Ноги Луїса вільно звисали над ямою, обличчя мало жахливо синій відтінок, очі зяяли чорними дірами в черепі, тремтячий рот викривився в гримасі жаху, співчуття і горя.

— Ґейдже, — промовив Луїс, колисаючи хлопчика на руках. Волосся сина впало на його зап’ясток, як мертвий дріт. — Усе буде гаразд, Ґейдже. Я клянуся, що все буде гаразд. Скоро все скінчиться. Ґейдже, будь ласка, потерпи ще тільки цю ніч, і все. Я люблю тебе. Татко тебе дуже любить.

Луїс колисав сина.

Десь за чверть після другої Луїс уже був готовий іти з цвинтаря. Торкатися тіла було складніше за все. У цю мить він подумав, що уявний космонавт у його голові залетів якнайдалі в порожнечу. Відпочиваючи, він відчував пульсуючий біль у спині — кожен м’яз його стрибав і смикався, — а також відчував, що зможе пройти весь шлях назад. Абсолютно весь.

Луїс поклав Ґейджеве тіло на брезент і загорнув його. Обмотав довгими смужками липкої стрічки, а потім склав мотузку вдвоє та обережно зав’язав краї. Це нагадувало скручений килим, не більше. Він зачинив труну, замислився, знову відкрив і поклав туди зламаний заступ. Хай «Привітний краєвид» забирає це на згадку, та цвинтарю не отримати його синочка. Він зачинив домовину та опустив одну з половинок кришки ящика. Другу половинку він збирався скинути в яму, але боявся, що та може розбитися. Поміркувавши трохи, він протягнув свій ремінь крізь залізні кільця і тихо опустив плиту на місце. Опісля він взявся за лопату, аби закопати яму. Ґрунту не вистачило навіть для того, аби зрівняти могилу з рівнем землі. Пронозливі цвинтарні наглядачі можуть це помітити. А можуть і не помітити. А ще можуть помітити, але проігнорувати. Він не дозволяв собі перейматися такими речами зараз — надто багато чого ще було попереду. Ще більше скаженої роботи. А він уже й так дуже втомився.

Гей-гай, ану давай.

— І то правда, — буркнув собі під носа Луїс.

Скажений вітер пронизливо вищав, продираючись крізь дерева, і змушував чоловіка озиратися в тривозі. Він поклав лопату, кайло, яким іще тільки мав скористатися, рукавички та ліхтарик поряд з клунком. Увімкнути ліхтарик було дуже великою спокусою, проте Луїс встояв. Облишивши тіло та інструменти, Луїс пройшов знайомою йому дорогою у зворотному напрямку і через п’ять хвилин уже був біля огорожі. Там, через дорогу від нього, стояв його «Цівік», припаркований біля бордюру. Такий близький і такий далекий водночас.

Луїс подивився на нього з хвилину, а потім побрів далі.

Цього разу він ішов від воріт уздовж огорожі, аж доки не повернув праворуч від Мейсон-стрит. Там була дренажна труба, і Луїс зазирнув у неї. Те, що він побачив, змусило його затремтіти. Квіти… купа зів’ялих, практично вже зогнилих квітів, скинутих безліччю шарів, котрі обмивалися місяцями дощів та снігу.

Ісусе милостивий.

Ні, не Ісус.

Ці дари були принесені в жертву богу, набагато старшому за християнського. У різні часи люди називали його по-різному, але тільки сестра Рейчел дала йому абсолютно правильне ім ’ я: Оз, Вевикий і Гвізний. Бог мертвих речей, похованих у землі; бог зогнилих квітів у дренажних трубах; бог таємниці.

Мов загіпнотизований, Луїс дивився в ту трубу. Врешті він прогнав марево з легким зітханням — начебто людина, яка щойно вийшла з месмеричного [150] Месмер Фрідріх Антон (1734–1815) — німецький лікар, творець вчення про тваринний магнетизм. Вивчав теологію і медицину у Віденському університеті. Займався питаннями практичного використання магнетизму. Був переконаний в існуванні певної таємничої сили — флюїда. Феномен месмеризму сприяв формуванню наукових уявлень про гіпноз та практичних методів гіпнотерапії. трансу на рахунок десять.