Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

Контролерка розсміялася.

— О, машину вони точно знайдуть. Автівок тут бракує тільки тоді, коли аеропорт огорнутий туманом. А таке трапляється раз на сто років.

Рейчел практично не чула її. Подумки вона вже намагалася розрахувати час.

Вона б не встигла до Портленда, щоб сісти на літак до Бенгора, навіть якби мчала магістраллю зі смертельно небезпечною швидкістю. Треба їхати прямо в Бенгор. Як довго? Залежно від того, як далеко. У голові Рейчел зринула цифра — двісті п’ятдесят миль. Джад казав щось таке. Вона виїде, як мінімум, о чверть на першу — чи навіть о пів на першу. А далі — вперед автомагістраллю. Їй спало на думку, що шанси проїхати всю відстань на швидкості шістдесят п’ять миль на годину — досить високі. Її мозок швидко аналізував дані, розділивши двісті п’ятдесят на шістдесят п’ять. Менше чотирьох годин. Гаразд… Хай буде чотири години — раз їй доведеться спинитися і сходити до вбиральні. І хоча сон видавався зараз недоступною розкішшю, вона чудово знала власні можливості, тому добре розуміла, що іще разок доведеться спинитися, аби випити міцної чорної кави. І все одно вона повернеться в Ладлоу ще до світанку.

Ретельно все обдумавши, вона рушила до пункту оренди автомобілів, що розташовувався поверхом нижче від залів очікування.

— Удачі, люба! — гукнула контролерка. — Бережи себе.

— Дякую, — відповіла Рейчел. Їй здавалося, що трохи удачі вона справді заслужила.

Спершу Луїс відчув запах — і миттю відсахнувся, затуляючи долонею носа. Важко дихаючи, він схопився за краї могили, і, коли йому здалося, що він зміг подолати напад нудоти, неймовірно велика, позбавлена будь-якого смаку вечеря фонтаном вирвалася з нього. Він блював, повсякчас відвертаючись від могили, і важко дихав, притуливши лоба до землі. Врешті нудота минула. Зчепивши зуби, Луїс узяв ліхтарика та посвітив у відкриту домовину. Абсолютний жах, який практично межував зі святобливістю, заповнив його. Жах, який приходить у найстрашніші сни, які ти заледве пам’ятаєш після пробудження.

У Ґейджа не було голови.

Луїса трясло так сильно, що йому довелося взяти ліхтарик обома руками та тримати його так, як на полігонах копів вчать тримати табельну зброю. Промінь все одно скакав як скажений, туди-сюди, і в якийсь момент чоловік просто не зміг освітити могилу.

«Це неможливо, — казав він сам собі. — Пам ’ ятай, все, що ти бачиш, — несправжнє».

Луїс повільно провів вузьким променем по трьох футах Ґейджевого зросту. Від нових туфель до костюмних штанів та маленького піджачка ( заради Бога, жодна дворічна дитина не носить костюми), до розстібнутого комірця, до…

Із рота Луїса вирвався неприємний звук, і весь гнів через Ґейджеву смерть повернувся у вигляді стрімкого жаху перед надприродним та паранормальним. Він усе більше переконувався, що перебрався на мешкання в країну божевілля.

Луїс поліз у задню кишеню штанів по носовичок. Хитаючись із ліхтариком у правій руці, він знову нахилився вперед. Якщо одна з половинок кришки впаде, то вона точно зламає йому шию. Хустинкою він ніжно витер мох, який виріс на шкірі Ґейджа. Такий темний, що йому на мить здалося, ніби в Ґейджа немає голови.

Мох був вологим і нагадував піну. Луїс мав би це передбачити: останніми днями дощило, а ящик не був водонепроникним. Блимаючи ліхтариком навколо, чоловік помітив, що труна лежала в неглибокій калюжі. Під усім тим слизом він побачив свого сина. Розуміючи, що після того, що сталося, ніхто не відкриватиме труну, гробарі виконали свою роботу абияк. Ґейдж виглядав як погано зроблена лялька. Шия малюка була неприродно вигнута. Очі глибоко запали під заплющеними повіками. Щось біле висунулося у нього з рота, мов язик альбіноса, і Луїс спершу подумав, що гробарі використали забагато бальзамічної рідини. Це в принципі було нелегкою справою, а з дитиною так взагалі неможливо вгадати, коли рідини ще замало, а коли — вже забагато.

Потім Луїс збагнув, що то тільки вата. Він висмикнув її з хлопчикового рота. Ґейджеві губи — на диво, в’ялі та якісь надто темні та широкі — стулилися з тихим, проте виразним плямканням. Луїс кинув ватний тампон у могилу, де той потонув у дрібній калюжі та огидно відсвічував білим. Тепер одна зі щік Ґейджа стала схожою на щоку старого діда.

— Ґейдже, — прошепотів чоловік. — Я зараз тебе звідси заберу, гаразд?

Луїс молився, аби ніхто не проходив повз. Доглядач обходить цвинтар десь о 12: 30. Більше не мало значення, побачить його хтось чи ні. Якби промінь чийогось ліхтарика торкнувся Луїса, поки він стояв у могилі та займався свою зловісною справою, чоловік схопив би свій зігнутий страшний заступ та розтрощив би ним череп непроханого гостя.