Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

Він обійшов «Цівік» і відчинив багажник, поклав туди інструменти, зачинив його. Луїс уже пройшов футів двадцять чи тридцять, коли знову згадав про ключі. Цього разу він забув їх у замку багажника.

«Бовдуре! — вилаяв він сам себе. — Якщо ти й надалі будеш таким тупим бевзем, краще відразу про все забути».

Він повернувся і забрав ключі.

Луїс із Ґейджем на руках уже був на півдороги до машини, коли десь почав брехати собака. Ні, не просто брехати — вити! Його грубий голос заповнив вулицю:

— АгрррУУУУУУУУУ! АгрррУУУУУУУУУ!

Чоловік зупинився біля дерева, хвилюючись, що буде далі, хвилюючись, що йому робити далі. Чоловік гадав, що зараз абсолютно всі вікна будинків спалахнуть світлом.

Насправді ж світло ввімкнули тільки в одному будинку, якраз навпроти того дерева, під яким ховався Луїс. За мить хрипкий голос крикнув:

— Фреде! Ану заткайся!

— АгрррУУУУУУУУУ! АгрррУУУУУУУУУ! — відповів Фред.

— Заткни його, Сканлоне, інакше я викличу поліцію! — гукнув хтось із того боку вулиці, де був Луїс. Цей крик змусив його підскочити, змусив збагнути, наскільки оманливою була ілюзія пустельності та порожнечі. Скрізь були люди, сотні насторожених очей, і пес потривожив їхній сон — єдиного Луїсового друга.

«Трясця б тебе вхопила, Фреде! — думав він. — Будь ти проклятий!»

Фред зайшовся знову; у нього добре вийшло: «Агрр», але, перш ніж він встиг перейти до гучного та впевненого «УУУУУУУУУ», пролунав важкий удар і рулада пса обірвалася жалюгідним скавчанням.

Хряснули двері, й знову запала тиша. Світло в будинку Фреда згасло за кілька хвилин.

У Луїса виникло непереборне бажання залишитися в тіні, почекати, аби переконатися, що все минулося. Однак спливали дорогоцінні хвилини.

Він перетнув вулицю з клунком у руках, підійшов до «Цівіка», так нікого і не помітивши. Фред мовчав. Луїс узяв згорток в одну руку, іншою дістав ключі та відчинив багажник.

Ґейдж не влазив туди.

Луїс спробував покласти його вздовж, потім впоперек, потім по діагоналі. Усе одно багажне відділення «Цівіка» було замалим. Можна було зігнути згорток і якось запхнути його всередину — Ґейджу було б усе одно, — та Луїс не міг змусити себе це зробити.

Ну ж бо, ну ж бо! Поквапся, треба їхати, нема куди більше відкладати.

Але він продовжував стояти на місці з трупом сина на руках — не знав, що робити. Раптом Луїс почув, що до нього наближається машина, і, не задумуючись, заштовхнув згорток на пасажирське сидіння машини.

Він швидко зачинив дверцята, обійшов «Цівік» і замкнув багажник. Машина промчала повз на перехрестя, і Луїс почув п’яні горлання. Чоловік сів за кермо, завів мотор і вже збирався ввімкнути фари, коли раптом його пронизала жахна думка. Що, коли Ґейдж сидить неправильно, що, коли коліна, стегна та взагалі всі суглоби вигнуті не в той бік і зараз запалі очі його сина дивляться не на переднє скло автівки, а втупилися у віконце ззаду?

«Це не важливо! — спробував гнівно крикнути втомлений мозок. — Коли до твоєї тупої довбешки це нарешті дійде? Це не важливо!»

Але це важливо! Важливо, чорт забирай. Це ж не клунок з рушниками, а Ґейдж.

Він потягнувся рукою до сина та став обмацувати брезент, визначаючи контури під ним. Луїс виглядав зараз як сліпий, який намагається зрозуміти, що перед ним. Нарешті він намацав виступ, який міг бути тільки Ґейджевим носом. Значить, той сидів правильно.

Тільки після цього Луїс зміг переконати себе натиснути на газ і вирушити в двадцятип’ятихвилинну подорож назад до Ладлоу.

О першій ночі в будинку Джада Крендала, розриваючи холодну порожнечу, задзвонив телефон і розбудив старого. Він задрімав і бачив сон. У тому сні йому знову було двадцять три, він сидів на лавці у залізничному вагончику з Джорджем Чепеном та Рене Мішо. Вони собі сиділи та передавали по колу пляшку кукурудзяного віскі з Джорджії — все той самий самогон, тільки з етикеткою, — а надворі завивав північно-східний вітер, виповнюючи весь світ своєю моторошною піснею, від якої ціпеніло все, включно з рухомим складом залізничної компанії Бенгора та Арустука. Ось так вони сиділи та пили навколо бокастої пічки, дивилася на жевріння вуглинок і розповідали одне одному історії, які кожен давно ховав у глибині свого серця — наче хлопчаки, які зберігають під ліжком свій безцінний мотлох, — історії, створені для таких от ночей. Як і жар вуглинок, ці історії були моторошними й темними, у глибині кожної з них палав яскравий вогник, а нічний вітрюган огортав їх містичним ореолом. Йому було двадцять три, і Норма була ще жива (без сумніву, вона вже спала — не сподівалася, що він повернеться додому цієї ночі), і Рене Мішо розповідав про єврея-торгаша з Бакспорта, який…