Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

Ці його слова викликали щирий сміх аудиторії.

«Але зараз ти не в кабінеті психології, освітленому флуоресцентними лампами, де дошка списана професійним жаргоном, а якийсь хитрожопий асистент професора корчить із себе світило науки за десять хвилин до кінця пари. Тут є щось абсолютно неправильне, ти знаєш це — відчуваєш. Не знаю, що можна вдіяти з Паскоу, Ґейджем та Черчем, але щось точно треба робити з Луїсом. Що? А може…»

Раптом думка, холодна, як жменя желе, прокралася в її голову. Вона ще раз підняла слухавку та потяглася за четвертаком. А чи Луїс не надумав часом скоїти самогубство? Може, тому він так наполягав на цій поїздці, буквально виставив їх за двері? Раптом Еллі… якось… йобана психологія! Може, якесь сяйво передчуття пройняло її.

Цього разу вона телефонувала Джадові Крендалу. Йшов уже п’ятий гудок… шостий… сьомий. Вона вже збиралася повісити слухавку, коли старий здавлено вимовив:

— Алло.

— Джаде! Джаде, це…

— Одну хвилинку, мем, — у розмову вклинився оператор. — Ви приймаєте дзвінок від місіс Луїс Крід?

— Га? — перепитав Джад.

— Пробачте, сер. Так чи ні?

— Гадаю, що йму, — знову прохрипів Джад.

Зависла довга пауза, під час якої телефоністка перекладала говірку янкі англійською. Нарешті пролунало:

— Дякую. Продовжуйте, мем.

— Джаде, ви не бачили сьогодні Луїса?

— Сьогодні? Не можу сказати, що так, Рейчел. Але сьогодні вранці я був у Брюері на закупах, а потім весь день прововтузився в саду за будинком. А що?

— Не хвилюйтеся, ймовірно, нічого. Просто Еллі в літаку наснився поганий сон. Я, як могла, заспокоїла її.

— В літаку? — голос Джада здригнувся. — А де ви, Рейчел?

— У Чикаго, — повідомила вона. — Еллі та я прилетіли з моїми батьками сюди на деякий час.

— А Луїс з вами не полетів?

— Він збирається прилетіти сюди під кінець тижня, — відповіла Рейчел, і їй було важко стримуватися. Щось у Джадовому голосі їй дуже не подобалося.

— Це він вам запропонував полетіти в Чикаго?

— Ну… так. Джаде, що трапилося? Щось трапилося, правда ж? І ви щось про це знаєте.

— Напевно, вам слід переповісти мені, що снилося Еллі, — після тривалої паузи сказав Джад. — Я хотів би послухати.

Поговоривши з Рейчел, Джад накинув легкого плаща — день видався хмарним, та й вітер зривався — і перейшов через дорогу до будинку Луїса. Він на мить зупинився, щоб перевірити, чи не їде яка вантажівка. В усьому цьому винні вантажівки. Срані вантажівки.

От тільки це неправда.

Старий відчував, як його притягувало «Кладвишче домажніх тварин» — і те, що було за ним. Раніше поклик був м’якою, спокусливою колисковою, яка обіцяла оманливий затишок і неймовірну силу. Але тепер цей голос виповнився низькими, зловісними нотами — став загрозливим і жорстоким. «Не втручайся, ясно?»

Та він не міг не втручатися. Надто вже велика провина лежала на ньому. Він відповідальний за все це.

Він бачив, що «Хонда Цівік» Луїса зникла з гаража. Стояв лише великий запилений «універсал» «форд», яким, вочевидь, давно не користувалися. Джад спробував відчинити задні двері, і ті легко піддалися.

— Луїсе? — покликав він у порожнечу.

Джад чудово знав, що Луїс не відповість, та йому було необхідно зруйнувати важку тишу, яка панувала в будинку. Чортова старість невпинно нагадувала про себе — руки й ноги ставали важкими й незграбними, спина пеком пекла вже після двох годин роботи в саду, а ліве стегно боліло так, наче хто ввігнав туди шнековий бур.

Він методично обійшов будинок, вишукуючи недобрі прикмети; найстаріший у світі домушник , з похмурим гумором подумав він сам про себе і продовжив огляд. Джад не знайшов нічого, що могло його стривожити: охайно відставлені коробки іграшок для «Армії Спасіння», одяг маленького хлопчика за дверима, у прикомірку та під ліжком. Єдине, що трохи напружило, — це ліжечко Ґейджа, яке знову стояло в його кімнаті. У будинку не було жодних прикмет непоправного лиха, та він весь дихав холодною порожнечею, немов чекав на… на щось.

«Мо ’ , мені тре ’ проїхатися до цвинтаря „Привітний краєвид“? Гляну, чи нічого там не відбуваєть си. Мо ’ , навіть стріну Луїса Кріда. Запрошу його на гостину або ще куди».

Та небезпека крилася не в Бенгорі, на цвинтарі «Привітний краєвид». Ні, небезпека була тут, у будинку, а також за ним.

Джад вийшов і знову перейшов через дорогу, цього разу — в напрямку дому. Він витягнув шестипляшковий блок пива з холодильника та поніс його у вітальню. Сів навпроти вікна, що виходило на будинок Крідів, відкоркував пиво та запалив цигарку. День уже схилявся за обрій, і, як часто бувало останніми роками, мозок старого пірнув у глибокий вир пам’яті. Якби він знав хід думок Рейчел, то міг би їй відповісти, що її викладач психології, певно, мав рацію, але на схилі літ здатність пам’яті стирати зайві спогади поступово псується, як і все решта в спорохнявілому тілі, і давноминулі місця та обличчя пригадуються з лячною точністю. Вицвілі спогади вражають ясністю, вигорілі барви знову сяють буйством кольору, голоси скидають із себе полуду часу та набувають початкового звучання. І тоді наступає… Ні, не інформаційне перенавантаження, сказав би він йому. Ймення тому — старість. Джад знову пригадав бугая Лестера Моргана Генретті, його налиті кров’ю очі. Тварюка кидалася на все, що потрапляло до її поля зору, на все, що рухалося. Навіть на дерева, коли вітер ворушив листочки. Перш ніж Лестер здався та таки вбив бугая, Генретті у своїй шаленій люті поламав кожне дерево на своєму пасовищі, його роги були розтрощені, а з голови стікала кров. Коли Лестер застрелив Генретті, то тремтів від жаху — так само як і Джад зараз.