Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

— Дякую, — відповіла дівчинка.

— Це дуже важливо, так?

Еллі кивнула.

— Люба, я вірю, що так і є. Та ти б мені дуже допомогла, якби розповіла трохи більше. Це був просто сон?

— Ні, — заперечила Еллі. — Це… це все ще відбувається. Воно пронизує мене. Хіба ти не відчуваєш, мамо? Це ж як…

— Як вітер.

Еллі тривожно зітхнула.

— Але ти не знаєш, що це було? Ти більше нічого не пам’ятаєш про свій сон?

Донька глибоко задумалася, та лише сумно похитала головою.

— Татко. Черч. І Ґейдж. Це все, що я пам’ятаю. Але я не пам’ятаю, чому вони зібралися всі разом, мамо!

Рейчел міцно її обійняла.

— Усе буде гаразд, — сказала вона, та камінь з її душі зовсім не спав.

— Доброго вечора, мем, — у слухавці пролунав голос оператора.

— Так? — Рейчел іще сильніше вчепилася в Еллі та телефон.

— Гадаю, вас таки можна доставити до Бенгора, мем. Та боюся, буде це пізньої ночі.

— Не має значення, — відказала Рейчел.

— Ви маєте ручку? Маршрут складний.

— Так, занотовую. — Вона витягла недогризок олівця з шухляди. Там же знайшла конверт, на задньому боці якого можна було писати.

Рейчел уважно слухала та все записувала. Коли оператор авіаліній закінчила, Рейчел слабко посміхнулася та зігнула великий і вказівний пальці в букву О, щоб показати Еллі, що все буде гаразд. «Можливо, буде гаразд», — уточнила подумки вона. Деякі пересадки виглядали дуже, дуже щільними… особливо в Бостоні.

— Будь ласка, забронюйте все, — попросила Рейчел. — І дякую вам.

Кім записала ім’я Рейчел та номер її кредитної картки. Нарешті Рейчел поклала слухавку — втомлено, але з полегшенням.

— Тату, відвезеш мене до аеропорту?

— Гадаю, мені варто сказати ні, — сказав Ґолдман. — Гадаю, саме я маю покласти край всьому цьому божевіллю.

— Ти не посмієш! — пронизливо закричала Еллі. — Це не божевілля! Ні!

Ґолдман моргнув і відступив назад під тиском цього маленького, але дуже лютого спалаху.

— Відвези її, Ірвіне, — спокійно промовила Дорі в німій тиші. — Я також починаю хвилюватися. Мені буде краще, якщо я знатиму, що з Луїсом усе гаразд.

Ґолдман витріщився на дружину та врешті повернувся до Рейчел.

— Якщо ти хочеш саме цього, я відвезу тебе, — сказав він. — Я… Рейчел, якщо ти хочеш, я можу поїхати з тобою.

Рейчел похитала головою.

— Дякую, тату, але я забронювала останні місця. Неначе сам Бог зберіг їх для мене.

Ірвін Ґолдман зітхнув. У цю мить він виглядав дуже старим, і Рейчел спало на думку, що її батько дуже схожий на Джада Крендала.

— Ти ще маєш час спакувати валізу, якщо хочеш, — запропонував він. — Ми будемо в аеропорту за сорок хвилин, якщо я гнатиму так швидко, як тоді, коли тільки одружився з твоєю матір’ю. Знайди її дорожню сумку, Дорі.

— Мамо, — гукнула Еллі. Рейчел повернулася до неї. На обличчі дівчинки виступив легкий піт.

— Що, сонечку?

— Будь обережною, мамо.

На тлі захмареного неба дерева бовваніли всього-на-всього розмитими тінями. Їх лише злегка освітлювали вогні аеропорту, що був поблизу. Луїс припаркував машину на Мейсон-стрит, з якою межував південний бік «Привітного краєвиду». Сильний вітер заледве не виламував дверцята авто. Луїсові довелося з силою надавити на них, щоб зачинити. Буревій смикав чоловіка за куртку, коли Луїс відчинив багажник і дістав шматок брезенту, в який було загорнуто інструменти. Чоловік перебував у відрізку темряви між двома ліхтарями. Він стояв на бордюрі з клунком у руках і уважно подивився на дорогу, перш ніж іти до кованої огорожі, котра окреслювала територію цвинтаря. Луїс не хотів, аби його бачили, він остерігався навіть тих, хто, побіжно зиркнувши в його бік, забув би за мить про дивного незнайомця. Поруч з Луїсом безперервно скрипіли на вітрі гілки старого в’яза, що скидалося на стогін жертви лінчування. Боже, він так боявся. Попереду в нього зовсім не пекельна робота, ні — робота на нього чекала просто скажена.

Жодної машини. По всій Мейсон-стрит стояли ліхтарі. Вони кидали рівні світлі кола на тротуар, яким удень після уроків у Фермуйзькій середній школі хлопці ганяли на великах, а дівчата стрибали на скакалках і грали в «класи». Ніхто і ніколи не помічав цвинтаря, за винятком хіба що Гелловіну, коли це місце набувало особливого шарму. Тоді вони наважувалися перетнути вулицю та повісити паперові скелети на високу огорожу. Усі вони реготали зі старих жартів: Це найпопулярніше місце в місті. Люди просто вмирають, як хочуть потрапити сюди. Чому не можна сміятися на цвинтарях? Бо тут у всіх покійницький настрій.