Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

— Вам потрібен преподобний Ріно Ґроббелаар?

— Ні, ні! Я шукаю не препо… — Лаура затнулася. Вкотре згадала, що п’ять із лишком років тому, впродовж атакамської кризи, жодного разу не чула справжнього прізвища Ріно. Ґевал, що називав себе Хедхантером, цілком міг бути Ґроббелааром. Але преподобний? Нісенітниця! Співрозмовник цього, певна річ, не бачив, проте її кругле обличчя витягнулося. — Я перепрошую, як-як ви сказали?

— Я погано розчув прізвище, що ви назвали. Можу покликати преподобного Ріно Ґроббелаара, якщо це той, кого ви…

— Преподобного?

— Ja, мефрау.

Востаннє вона бачилася з Ріно на початку вересня 2009-го. Відтоді минуло п’ять років і чотири місяці. Теоретично — якраз достатньо, щоб закінчити духовний коледж і отримати бакалавра чи навіть магістра з теології.

Теоретично.

«Здуріти можна».

— У вас справді немає інших Ріно?

— Запевню вас — ні, немає, мефрау.

— Ну, тоді кличте Ґроббелаара.

— Зачекайте хвилинку.

Спливло три чи чотири хвилини, перш ніж у трубці пролунало:

— Преподобний Ґроббелаар слухає.

Лаурі вистачило першого почутого складу, щоб упізнати рокітливий грудний голос велетня.

— Ріно? — ім’я злетіло з її уст радше зойком, аніж вигуком.

У трубці зашурхотіло. Велетень не відповів. Лаура притиснула трубку до вуха, намагаючись за скрипучим шемранням завад угадати реакцію колишнього найманця.

— Ріно, це ти?

— Так, — нарешті озвався він. Останні сумніви розвіялись — то був Ріно Хедхантер.

— Це я — Лаура. Пам’ятаєш мене? Лаура Дюпре, психіатр. Пустеля Атакама, «NGF Lab», серпень дві тисячі дев…

— Я впізнав тебе, Лауро, — слова прогуркотіли, наче валуни схилом урвища, але початкова стримана привітність зникла.

Лаура не зважала, тішачись із того, що змогла так легко відшукати Хедхантера:

— Чудово! Як ти? Що ти робиш у католицькій місії у Ґруп… Ґруд…

— Ґрутфонтейні.

— Байдуже. Я ледве знайшла цю діру на карті. Що ти там робиш?

— Служу, Лауро.

— Кому?

— Господу.

Француженка пирснула:

— Ріно, це в тебе, типу, прикриття? Ви там тягаєте героїн з Анголи чи щось таке?

— Не глузуй із моєї віри, Лауро! — гримнув Хедхантер; жінці довелося відхиляти трубку від вуха: слова з тупим скреготом розривали повітря. — І не глумися: Господь осміяний бути не може!

Після останньої фрази Лаура прикусила язика. Голос належав Хедхантеру, але промовлені слова — ні. Ріно ніколи так не говорив, він просто не міг так говорити. Дисонанс виходив настільки потужним, що Лауру, наче вогкою павутиною, обплутало відчуття дискомфорту та розгубленості. Долаючи збентеження, вона перепитала:

— Ріно, це точно ти?

— Так.

— І ти це серйозно? Ти тепер справді ПРЕПОДОБНИЙ?

— Так.

— Повірити не можу, — вона ледь стрималася, щоб на початку фрази не бовкнути «чорт забирай». — Пробач, я… просто я не очікувала. І чим ти там займаєшся?

— Допомагаю диякону римо-католицької місії у Ґрутфонтейні мінхееру [31] Мінхеер (африкаанс) — містер, пан, звертання до чоловіків у Намібії та ПАР. Кулутве: збираю пожертви для добудови нових класів у місцевій початковій школі, щовівторка та щоп’ятниці розказую дітлахам у дитсадку про Бога, іноді читаю проповіді та відправляю виїзні меси у Блистрьомі, Отжітууо чи Маріабронні [32] Невеликі фермерські поселення довкола Ґрутфонтейна. . Недільну месу в Ґрутфонтейні мені поки що не довіряють.

Лаура надсилу вірила в те, що чує.

— Ріно, — несподівано вона розсердилася, що Ріно на неї нагримав, — ти себе в дзеркало бачив? Діти під час твоїх лекцій про Бога хоч не пісяються від страху? Ні? Мені чомусь здається, що нацисти про свої концтабори переповідали б веселіше. Й узагалі, якщо я не помиляюся, преподобний — це святий. Хіба не так? Праведний. Безгрішний. Я не знаю, як тобі ще пояснити. Із тебе ж преподобний, як із гівна торпеда!

Хедхантер засопів, образився. Лаура приготувалася до вибуху, навіть примружилася, очікуючи на потік убивчої та зубодробильної африкандерської лайки, присмаченої чи то німецькими, чи то голландськими словами, від якої нормальним людям закладає вуха та зводить щелепи, проте Ріно стримано відказав:

— Шляхи Господні незбагненні.

— Ага, — тільки й витиснула француженка.

— Чого тобі треба, Лауро? Я не хочу розворушувати спогади п’ятирічної давності, ти сама знаєш, наскільки вони неприємні.

— На жаль, я телефоную якраз для того, щоб їх розворушити, — кілька секунд жінка думала, із чого почати. Усвідомивши, що за раз розповісти все не вдасться, коротко випалила: — Ріно, воно повернулося.