Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

— А для чого саме він вам потрібен? — недоречна шовковистість поступилась місцем настороженій їжакуватості.

Лаура настільки налаштувала себе на відмову, що не одразу збагнула, що почула у відповідь. Після кількасекундної мовчанки вона перепитала:

— Хто?

— Ріно Хедхантер.

Цього разу жінка відреагувала не затнувшись:

— Я вже пояснила вам: мій бос працював із Ріно 2009-го. А зараз хоче найняти його знову.

— Ріно більше не працює.

Лаура спробувала надати голосу солідності та таємничості. І їй удалося б, якби не скажений французький акцент:

— Ми готові зробити пропозицію, від якої він, гадаю, не зможе відмовитися. — «О, так, Ріно, коли почує цю пропозицію, від щастя, напевно, намотає кишки мені на голову».

— Ви не зрозуміли. Ріно не працює взагалі: п’ять років тому він пішов із бізнесу. Я взагалі не розумію, чому ви телефонуєте до нас. Хедхантер ніколи не мав стосунку до «Bronkhorst Security Services». У нього була власна компанія.

Лаура вирішила частково відкритися:

— Якщо щиро, то я не знаю назви компанії Хедхантера, — а потім почала вигадувати: — На той час я… ну… я ще не працювала зі своїм теперішнім босом, а 2011-го в нас згоріли всі сервери, відтак жодних записів не лишилося. Я намагалася відшукати Ріно, телефонуючи до всіх охоронних компаній Південно-Африканської Республіки, зареєстрованих на сайті «Yellow Pages of Africa». Але наразі нічого не знайшла.

— Не дивно, що ви нічого не знайшли. Компанію Ріно було зареєстровано в Намібії.

«От чорт! — Лаура придушила в зародку розчароване зітхання. — Звідки я могла знати?»

— А вам відомо, де Ріно зараз? — злякавшись, що запитання вийшло надміру настирливим, француженка швидко додала: — Я не прошу у вас адресу. Достатньо хоча б e-mail… — чоловік у трубці мовчав. — Або ви могли б переказати йому, що телефонувала Лаура Дюпре, просто переказати. Він мусить мене пам’ятати.

— 2014-го Ріно виїхав до Намібії. У мене є номер телефону, за яким його можна знайти. Ми колись працювали разом, тож, виїжджаючи з Південної Африки, здоровань залишив контакти, щоб зв’язатися у разі чого. Зачекайте.

Її серце смикнулося, наче від легкого удару струмом, серцебиття пришвидшилося. Ледь не впустивши трубку, Лаура потягнулася за ручкою та записником.

За кілька секунд чоловік повернувся:

— Записуйте: 067-30-36-14. Код Намібії — 264.

— Це його приватний номер?

— Я цього не казав. Це номер телефону католицької місії у Ґрутфонтейні, Намібія.

Лаура сторопіла:

— Ви з мене насміхаєтесь?

— Анітрохи.

— Е… Ви впевнені, що ми говоримо про одного й того самого Ріно Хедхантера?

Судячи зі зміни тембру, чоловік на протилежному кінці дроту посміхнувся:

— Звісно, що не впевнений. Звідки мені знати, про кого ви запитуєте?

— Двометровий здоровань, білий, широкі плечі, брюнет. Накачаний. Багато й смачно лається.

— Ну… — під опис підпадало чимало південноафриканців.

— Шрам! — несподівано згадала Лаура. — Глибокий шрам на щоці, що тягнеться аж до підборіддя. А ще татуювання на лівому… ні, пробачте, на правому плечі — носоріг, що мчить уперед, нахиливши голову.

— Тоді це Ріно, без варіантів, — упевнено підтвердив чоловік. — Двох таких Африка не витримала б.

— І… — Лаура завагалася. — Він відповість за номером, що ви мені продиктували?

— Можливо. Я не телефонував за ним, але, повторюю, Ріно запевнив, що його можна буде знайти за цим номером. Зателефонуйте, дізнайтесь. У будь-якому разі це все, що я маю.

— Дякую, ви дуже мені допомогли!

— Радий чути. На все добре, — у динаміку залунали короткі гудки.

Відразу телефонувати вона не стала. Спочатку, не випускаючи телефону, схилилася над клавіатурою, відкрила Google й у рядку запитів набрала Grootfontein. Швидко пробігла очима дві перші статті, переглянула кілька фотографій. Ґрутфонтейн виявився невеликим, напіваграрним, вічно заллятим сонячним сяйвом містечком на північному заході Намібії з населенням 24 тисячі жителів.

Лаура зиркнула на папірець із записаним номером і почала натискати на кнопки. Після сьомого чи восьмого гудка їй із гідністю, без поспіху відповіли:

— Алло.

— Доброго дня, пане! Я говоритиму англійською?

— Ja, мефрау, — неквапливий співрозмовник почав відповідати на африкаансі, проте до кінця фрази виправився та перейшов на англійську: — Я вас слухаю.

— Моє ім’я Лаура Дюпре. Чи можу я поговорити з Ріно Хедхантером?

Із трубки долинуло театральне покашлювання, після чого чоловік невпевнено уточнив: