Анна Хома - Репетитор

Та понад усе Андрій Шелепінський боявся мороку. І про це не здогадувався навіть його єдиний друг.

«Та-ак… і де тут у них душ?» — обгледівся Андрій, згадавши про свій намір.

Обабіч східців темніли двоє менших дверей. Андрій не пам’ятав, за якими був туалет, тому рушив навмання. І втрапив.

Ванна. Можна розвернутися на велосипеді і нічого не зачепити. Наполовину сіра, наполовину рожева, з сіро-рожевими світильниками, схованою в ніші рожевою шафкою і двома сірими килимочками: перед душовою кабіною і перед умивальником. Дзеркало розмірами нагадувало те, що колись було в його вітальні, теж у чорній облямівці. Ванна з позолоченими вентилями. Картина на стіні, де річка, мов жива, перетікає з пагорба в діл.

Андрій згадав свою ванну і поліз у душову. Щоб забутися.

Коли він постукав у двері Остапчикової кімнати, голова його була мокра, голим торсом стікали краплі води, нижче його стан охоплював великий, запозичений задля такої справи у чужій ванній рушник.

«Голий, босий і додому далеко», — сміявся Мікі-Маус з рушника.

Андрій цитьнув на нього і постукав ще раз. Потім — ще. Врешті почулося шарудіння, і двері невпевнено відчинилися. З фанатами цей Остапчик нічого спільного мати не міг. Заспаний, розкуйовджений, у розхристаній піжамі й на босу ногу…

«Рахунок, сер», — майнуло в голові, а вголос Андрій Сказав:

— Я трохи змок. Позичу в тебе щось сухе, можна?

Остапчик закліпав очима. Головне — говорити швидко, миролюбно і цілковито безглузді речі.

— Дуже дякую, Остапе.

Андрій впевнено відсунув господаря вбік і підійшов до розсувної шафи.

— І що ми тут маємо? Костюмів мені не треба… сорочок не люблю… краватка?.. синя чи червона?..

Вся надія була на те, що організм, навчений прокидатись об одинадцятій, сприйме половину сьомої за глуху ніч і натягне ковдру по самі вуха. Бо вночі — так, так, вночі треба спатоньки…

— Ти?.. Що ти?.. Чого ти тут?..

— Знайшов!

Андрій повернувся, тримаючи поперед себе перші-ліпші штани, що трапилися під руку.

— Я переодягнуся. Може, ти вийдеш?

Черговий напад кліпання й сонного мурмотіння:

— Звідки ти?.. Що ти взагалі… тут…

— Не вийдеш? Як знаєш…

І простяг руку до рушника.

Рефлекси — вони і в Африці рефлекси, — як казали дідусь Павлов, мордуючи своїх псів. Хлопець округлив очі і, плутаючись у власній піжамі, як у геометрії, позадкував з кімнати.

— Двері, будь ласка!

Остап слухняно зачинив двері. Що коїться?..

Андрій зірвав рушника, відкотив джинси, витягнув засунуту за пояс футболку, одним махом натягнув її на себе, прожогом скрутив постіль і… увімкнув телевізора.

Коли двері рипнули, Андрій лежав на дивані, закинувши ногу за ногу, і клацав дистанційкою. Скручена валиком постіль якнайкраще слугувала йому за подушку.

— Твій одяг мені геть не пасує. Вирішив сохнути у своєму, — мовив він, не озираючись.

У відповідь не пролунало жодного звуку. Жоднісінького! Тільки Андрієві здалося, що зараз у його маківці просвердлять дірку.

— О, моя улюблена передача! — зупинився він на каналі, який бачив уперше.

— Вимітайся звідси, ти… брудна землерийка!

На обличчі мимохіть розпливлася посмішка. По-всякому його називали, але щоб так…

— Хіба? Я щойно мився.

Фантазія хлопця перестала мучитись і вдалася до перевірених народних засобів:

— Пішов ти!..

— Не гречно проганяти гостя.

— Ти вдерся в мою кімнату!

— Треба говорити — до моєї кімнати…

— Та ти не знаєш, з ким зв’язався! Один дзвінок — і тебе біля під’їзду зустрінуть хлопці, які ще не таким бомжам затуляли пащеки!

— Ух! Та чому біля під’їзду? Хай підіймаються сюди. Тут і підсобити буде кому. Можна й запальничку потримати, коли вони з мене попільничку робитимуть. Але краще, мислю собі, розвести маленький вогник і присмалити п’яти, ефект сильніший… То як, будемо вогник розводити?

Андрій вперто дивився просто себе. Тому й не бачив, що відбувається позаду. Увесь цей час Остап тусувався десь в районі ручки дверей. Але після останньої фрази йому зненацька закортіло озирнутись. Нестримно закортіло. Бо в районі ручки дверей щось-таки трапилося. Повисло мовчання, гучне, як ляпас.

Та Андрій не озирнувся. Марка. Честь фірми.

Двері вкотре рипнули. Цікаво, що такого було в останній фразі, що могло налякати Фаната? Андрій вимкнув непотрібного телевізора і підклав руки під голову.

Двері хряснули об стіну. Бах!

— Що все це значить?!!

Тепер Андрій міг не обертатись з чистим сумлінням: пан господар не стали надміру кремпуватися, підійшли впритул до дивана і все, що вони думали про розпростертого на ньому бідолаху, красномовно зобразили на своєму обличчі. Те «все» легко і просто вміщалося в чотирьох словах: «Тут тобі й кінець…».