Анна Хома - Репетитор

Він робить крок до контейнера. Потім ще один. Він такий самий злидар… такий самий… та… Немов залізничний шлагбаум падає перед ним, відсікаючи дорогу від рейок.

Він ковтає слину і прямує далі.

Біля бічного провулку свариться сім'я Анісімових: жінка, чоловік і дід.

— Чия сьогодні черга? — вигукує дід.

— А шо з того? — голосніше кричить жінка. — Як на дивані валятись, то можна, а як лишній раз пройтися!.. Шо? Ноги відваляться?

— А черга чия, га?! В мене часу нема! Хай твій чоловік іде!

— Не простягай руки до мене, старий крикун! Скоро ноги простягнеш, побережись!..

Біло-рудий лабрадор нудить білим світом біля їхніх ніг. Біло-рудий шанс.

— Дозвольте мені його вигуляти.

Всі троє одночасно повертаються до нього.

— Я — Андрій Шелепінський, живу в шостому домі, дванадцята квартира. Пам'ятаєте — ви купували в нас дзеркало, велике, старовинне?

— Ну, і?..

— Мені однак нема що робити. У школі — карантин через грип.

«А я сьогодні зранку сказав собі, що більше не буду їсти перловки».

Вони підозріло переглядаються. Його неначе хтось стукає в спину: «Дурню, так вони ніколи тобі не повірять».

— Але якщо не треба, то я пішов.

Під ногами — сльота, місиво з талого снігу й піску. Вони не хочуть, ой як не хочуть випробовувати на міцність свої черевики. Андрієві черевики вже давно промокли, тому він може бадьоро шльопати по баюрах і калабанях. Хай там що, а злидарі мають свої переваги.

— Зажди!

Того дня він приходить додому не з порожніми руками.

Перші гроші. Власні. Найсправжнісінькі!

Він згорда минає ятку з морозивом. Їх не можна розтринькати на дрібнички. Ні-ні.

Коли мама прийде, на кухонному столі лежатимуть батон — справжній, білий, півкіло сиру — справжнього, домашнього — і один лимон. Другий лимон він з’їсть одразу і без цукру.

— Уявляєш, вони мені запропонували роботу в будці зі спиртним і цигарками? Я їм хто?.. — розповідає мама. Зненацька завмирає: — Чекай, звідки це?

Він сидить на табуретці й щасливо всміхається.

— Я тебе питаю — звідки?

Щось у вигляді мами не поділяє його радості. Категорично.

— Ти вигулював чужого собаку? За гроші?.. Це ж… це в голові моїй не вкладається! Мій син заради якихось копійок… в найми?.. До кого, до Анісімових? До тих ситих, розжирілих на м’ясокомбінаті… ковбасників?! Ми походим з інтелігенції, яка ніколи б не дозволила собі опуститися до них! Як це виглядало? Як ти жебрав у них ці нещасні купони? А може, ти ще й по підземних переходах жебраєш? Боже, який сором! А якщо люди дізнаються, що скажуть? А якби тебе побачила твоя прабабця?

Він, напевно, ще дуже малий, бо ніяк не може второпати, за що його так висвячують.

— Завтра ти цілий день сидітимеш удома. А цього я їсти не збираюсь!

Мама розвертається і йде до ванної. Звісно, мити руки. Але він, хоч як дослухається, не чує дзюркоту води.

Посидівши в кухні ще трохи, йде спати. Завтра треба встати о шостій. Він домовився з Анісімовими, що вигулюватиме їхнього лабрадора зранку і ввечері.

Так триває три тижні і три дні. Поки Анісімови продають пса і виїжджають до Ізраїлю.

Три тижні і три дні він приносить додому харчі.

Три тижні і три дні мама демонстративно їх не вживає.

Три тижні і три дні по тому, як вони полягають спати, він чує крізь прочинені двері, що мама встає і йде до кухні. І запалює газ. І плаче над приготованими щойно стравами.

Напевно, він ще дуже малий, щоб її зрозуміти.

…Другий поверх зустрів тишею та рівномірно розсіяним сяйвом. Андрій повернув голову. Майже суцільна скляна стіна. Від стелі до підлоги. Димчаста, як газова косинка. Як ледь припорошена інеєм шибка. За нею виривався в світ балкон. Перед нею — білий куб кімнати з дверима на три сторони світу, на дні якого — килим, що нагадує озерну хвилю, бризки від якої розпливаються по стінах чудернацькими абстракціями.

Комусь іншому цей колір міг би нагадати море, але Андрій не переносив моря ще з дошкільного віку. У ті часи багато його однолітків улітку їздили з батьками на курорти, а йому залишалися порожні двори та майданчики.

Може він і завів би собі в дворі друзів, коли б достеменно не знав, що влітку вони знову покинуть його. На самоті.

Смішно сказати, але Андрій Шелепінський дуже боявся бути покинутим.

«Ось тому ти намагаєшся за будь-яку ціну покинути першим. Тих, хто прив’язується до тебе. Тих, до кого прив’язуєшся ти», — пояснив якось Славко ще на початку їхньої дружби, коли Андрій, подякувавши йому за допомогу, далі відмовився від неї.