Анна Хома - Репетитор

— Почекайте.

У голосі — ні подиву, ні радощів, ні обурення — чітко детерміновані межі емоцій.

— Заходьте.

Замок клацнув, і Андрій увійшов до під’їзду.

Виявилося, що це не так просто. Не можна увійти в під’їзд будинку свого батька і не перетнути певної межі. Так само, як у будинок свого ворога. Тим паче, якщо це один і той самий будинок.

Пані Марія в незмінному фартусі стояла на порозі квартири й осудливо позирала на короткі рукави його футболки.

— Проходьте хутчій: холодом тягне.

Та й не дивно. Стовпчик його внутрішнього «термометра» застряг десь на поділці абсолютного нуля і ніяк не хотів підійматися, попри потужні броньовані двері, покликані оберігати будинок зокрема від холоду. Але, ляснувши за Андрієвою спиною, вони остаточно перекрили доступ теплу.

«Сигналізація», — мимохіть відзначив Андрій і… заспокоївся. Перетнув межу. А це означає: почав виписувати рахунки. По одному за кожен рік із вісімнадцяти.

— Ігор Васильович попередив мене, що ви можете прийти, — з порогу почала служниця. — Я ж хочу попередити вас: я не відповідаю на запитання про стосунки між членами цієї родини і не бажаю чути будь-яких реплік чи характеристик стосовно когось із членів цієї родини.

На початку її тиради Андрій зумисне набрав у груди повітря, в середині — мусив його видихнути, а під кінець — встиг знову вдихнути. Аж дивно, як вона зуміла випалити все це одним подихом?!

— Зрозуміли? — запитала служниця і, не чекаючи на відповідь, попростувала до кухні.

— Певна річ, — відповів Андрій зав’язкам її фартуха і попростував вслід за нею.

А що тут незрозумілого? Прителіпався вдосвіта й гадає, що скоріше грошики до кишені посипляться. Бачили вони тут таких робітничків… майóвих. А в домі ще всі сплять, між іншим. Кого він збирається вчити?

— До речі, в домі ще всі сплять, — так, між іншим, закинула пані Марія, ревно беручись до вимішування тіста. — Ви мене збираєтеся вчити?

— Я ж не вчитель, а репетитор.

— Понавидумували модних слів, американцями всі поробилися.

— Чому ж? Репетитор — українського походження. Від слова «репетувати». О, а хто фонтанчик перекрив?

Прогулюючись знічев’я кухнею, Андрій наткнувся на це маленьке диво і не втримався, аби не помацати руками.

— Як це — репетувати?

— Чим голосніше, тим краще. А коли Остапчик встає? — між іншим запитав Андрій.

— Не раніше одинадцятої. А для чого вам?..

Він так і думав. Тому й прибув о шостій. Щоб призвичаїтись. Прикинути, на чому засмажити перший у своєму житті рахунок.

— А зараз маємо… м-м… котру ж ми маємо зараз годину?

Порцелянова панянка на хитромудрій металевій поличці чарівно посміхнулася. На плечі тримала годинника, теж чарівного і теж порцелянового. Одна лише вказівка на циферблаті коштувала дорожче за всі годинники в його квартирі разом узяті. Тобто, узяті разом із квартирою.

— М-маємо двадцять по шостій, — нарешті врубався Андрій, який був заблукав поміж дванадцятьма цифрами і трьома вказівками. А він же збирається пояснювати комусь математику!

— Ви куди?

— Я? В душ, куди ще?..

Передпокій спав і бачив себе уві сні заокеанською прерією, для якої природним є білий колір, небо, природно, підвішене на рейках, і трава — найприродніших барв.

А десь там, за кадром, можна нарватися на слонів.

Картина художника-авангардиста з глибоко прихованим потягом до простору і простоти. Такою видалась Андрієві вся квартира його батька на світанку першого дня серпня. Чужинною і далекою, як заокеанська прерія.

…Йому десять років. Їм уже втрете приходить повідомлення про заборгованість за квартиру та комунальні послуги. Того, що мамі платять на біржі, аж ніяк не вистачає на прожиток. Продавати нічого. Окрім квартири.

Він зупиняється і стискає кулаки. Квартири не віддасть! Це квартира прабабці. Нікому. Ні за які гроші.

Просто нього якась засмальцьована, зашкарубла злидарка порпається в контейнері зі сміттям. Зосереджено перебирає мішечки, папірці, харчові відходи. Йому бридко, але він не відвертається, як всі перехожі. Він не перехожий. По суті, він такий же злидар.

Ось вона витягує надкушене напівгниле яблуко, протирає його рапатою від бруду курткою і цілим запихає до рота. Задоволено жує і чимчикує до другого контейнера.

Він згадує, як сьогодні зранку не став їсти перлової каші. Дочекався, поки мама піде, і викинув у смітник. А потім довго сидів над мискою, свідомий того, що до обіду ой як далеко, і майже жалкуючи за тією ненависною кашею.