Ю Несбьо - Кров на снігу ІІ - Ще більше крові

– Як гадаєш, я маю шанс?

– Безперечно.

– Навіть попри мій шрам?

– Який шрам?

Він відліпив краєчок пластиру на лобі. На блідій шкірі під наліпкою виднілися виразні сліди швів.

– Звідки це в тебе?

– Впав зі сходів.

– Скажеш їй, що бився з оленем, захищав свою територію. І, звісно, ти взяв гору.

– Чи ти дурний? Вона в таке не повірить!

– Ні, бо це лише дотеп. Дівчата люблять хлопців, які вміють жартувати.

Він закусив верхню губу.

– Ульфе, ти не вигадуєш?

– Гаразд, слухай. Якщо тобі не пощастить із цією конкретною Рістьїнне цього конкретного літа, будуть також інші Рістьїнне, буде ще не одне літо. Буде у тебе ще багато дівчат.

– З чого ти взяв?

– З чого?

Я подивився на нього з висоти свого зросту. Чи не замалий він для свого віку? В будь-якому разі він був показним, як на свої габарити. Нехай руде волосся і ластовиння – не найбільш жадане поєднання для успіху в жінок, але мода на такий імідж іде і знову повертається.

– З того, що, як на мене, ти відповідь Фіннмарка Мікові Джаґґеру.

– Га?

– Джеймсу Бонду.

Він здивовано витріщився на мене.

– …Пол Маккартні? – спробував я. Ніякої реакції. – «Бітлз». She loves you, yeah, yeah, yeah…

– Ульфе, ти не мастак співати.

– Твоя правда.

Я відчинив дверцята пічки, скупав у попелі вологу ганчірку, а тоді став протирати отриманим засобом лискучі ділянки на дамасковому металі гвинтівки.

– То чому ти не в літньому таборі?

– Тато рибалить сайду, ми маємо дочекатись його.

Щось тут було негаразд, чомусь у нього сіпнувся куточок рота. Я вирішив не розпитувати далі. Я оглянув люфу гвинтівки. Тепер можна було сподіватися, що сонце не гратиме на ній і не викаже мене, коли я наводитиму на них зброю, за їх наближення.

– Ходімо лишень надвір, – запропонував я.

Вітер порозганяв мошву й комарів, і ми всілися на сонечку. Олень, помітивши нас, віддалився на безпечнішу відстань. Кнут витяг свій ніж і почав обстругувати ним паличку.

– Ульфе?

– Тобі немає потреби називати моє ім’я щоразу, коли ти хочеш запитати що-небудь.

– Гаразд. Але, Ульфе…

– Що?

– Ти нап’єшся п’яний, коли я піду?

– Ні, – збрехав я.

– Це добре.

– Ти непокоїшся про мене?

– Я просто подумав: прикро буде, якщо тобі, зрештою, випаде…

– …горіти у пеклі?

Він засміявся. Потім підніс обстругану паличку вгору і почав насвистувати крізь зуби.

– Ульфе?

– Що? – втомлено зітхнув я.

– Ти пограбував банк?

– З якого дива тобі таке спало на думку?

– У тебе з собою така купа грошей…

Я витяг свої цигарки. Покрутив пачку в руках.

– Коли подорожуєш, не знаєш, скільки знадобиться грошей. А чекової книжки у мене немає.

– А пістолет у кишені твого піджака?

Я уважно подивився на нього, намагаючись закурити сигарету, але вітер загасив сірника. Отже хлопчисько обшукав мій піджак, перш ніж розбудити мене тоді, в церкві.

– Коли не маєш чекової книжки і тягаєш за собою купу готівки, мусиш дбати про свою безпеку.

– Ульфе?

– Що?

– Ти не дуже добре подбав про свою безпеку, коли заснув на вівтарі.

Я засміявся.

– Що буде з цієї палички?

– Румпель, – відказав він і знову взявся до стругання.

Коли хлопчик пішов, стало набагато спокійніше. Поза сумнівом. Але я не заперечував би, якби він залишився трохи більше часу. Бо, мушу визнати, він певною мірою розважив мене.

Я сидів і куняв. Ледь-ледь розклепивши повіки, я бачив, як олень знову наблизився до хатини. Напевне, він потроху звикав до мене. Він видавався до біса самотнім. Я подумав би, що о цій порі року північні олені мають бути гарно вгодовані, але цей був худим. Охлялий, сірий, з безглуздо-могутніми рогами, які свого часу, ймовірно, робили його популярним серед самиць, але тепер, схоже, тільки заважали йому. Олень був так близько, що я чув, як він жує. Він підніс голову і подивився на мене. Принаймні у мій бік. Північні олені мають кепський зір. Вони радше покладаються на нюх. Він відчував мій запах. Я знову заплющив очі.

Скільки часу минуло відтоді? Два роки? Рік? Чувак, якого я мав експедирувати, звався Густаво, і я подався по нього на світанку. Він мешкав сам у вбогій дерев’яній халупі, затиснутій з усіх боків багатоквартирними будинками Гумансбюе. Вночі випав сніг, але він мав розтанути впродовж дня – пам’ятаю, я подумав, що мої сліди на цьому снігу не збережуться.

Я подзвонив у двері; коли він відчинив, я наставив пістолет йому до лоба. Він позадкував, і я рушив за ним. Я зачинив за собою двері. У домі тхнуло димом і смажениною. Рибалка розповів мені, що Густаво – один із його постійних вуличних торговців і, як з’ясувалося, регулярно краде гроші та крам. Мені належало просто застрелити його. І якби я одразу зробив це – там і тоді, – все склалось би геть інакше. Але я припустився двох помилок: подивився йому в обличчя і дозволив йому забалакати.