Ю Несбьо - Кров на снігу ІІ - Ще більше крові

– Мама каже, тобі будуть раді, якщо приєднаєшся до нашого зібрання в молитовному домі, – повідомив хлопчик.

Він сидів навпроти мене за столом.

– Справді? – перепитав я, погладжуючи долонею одну з пляшок.

Я закоркував її знову, не покуштувавши вмісту. Любовна прелюдія. Її варто розтягнути в часі заради більшої втіхи. Або глибшого розчарування.

– Вона гадає, що ти ще можеш отримати спасіння.

– Але ти так не думаєш?

– Я не думаю, що ти прагнеш спасіння.

Я підвівся і підійшов до вікна. Вчорашній олень знову повернувся. Коли я побачив його раніше цього ранку, я усвідомив, що відчуваю полегшення. Вовки. Їх же у Норвегії винищили начебто?

– Мій дід узагалі-то був архітектором, – сказав я. – Він малював церкви. Але він не вірив у Бога. Він казав, що коли ми помираємо, то вже залишаємося мертві. Я більше схильний вірити саме в таке.

– Він в Ісуса теж не вірив?

– Кнуте, якщо він не вірив у Бога, то навряд чи міг вірити в Його сина.

– Я зрозумів.

– Ти зрозумів. І що?

– Він горітиме у пеклі.

– Гм… У такому разі він уже певний час підсмалюється там, бо він помер, коли мені було дев’ятнадцять. Тобі не здається, що це трохи несправедливо? Бассе був славною людиною, він допомагав людям у біді набагато більше й охочіше, ніж багато відомих мені християн. Якби я міг стати хоч би наполовину такою славною людиною, як мій дід…

Я закліпав. Мені пекло очі, і перед ними плавали маленькі білі цятки. Це що, уїдливе сонячне світло випалює дірки у моїй сітківці? Мене що, спіткає снігова сліпота посеред літа?

– Ульфе, мій дідусь каже, що самі добрі справи не дають спасіння. Твій дід зараз горить у пеклі, а незабаром настане твоя черга.

– Гм. То ти кажеш, якщо я піду на зібрання і прийму в своє серце Ісуса і вашого Лестадіуса, то потраплю в рай, нехай навіть я пошлю під три чорти когось, хто потребує моєї допомоги?

Хлопчик почухав свою руду голову.

– М-м… та-ак… Але якщо ти приєднаєшся до напряму Люнґе.

– То є ще більше напрямів?

– Є напрям первістків Алти, і люнбергійців у Південному Тромсе, і старих лестадіанців в Америці, і…

– Але ті всі горітимуть у пеклі?

– Дідусь каже, що горітимуть.

– Схоже, в раю не буде аж надто тісно. Ти замислювався про те, що сталось би, якби ми з тобою помінялися дідусями? Тоді ти був би атеїстом, а я – лестадіанцем. І тоді саме ти горів би у пеклі.

– Можливо. Та на щастя, Ульфе, горіти судилося тобі.

Я зітхнув. Щось таке відчувалось у тутешньому довкіллі, начебто нічого тут не могло трапитися. Так, наче цілковита незмінність становила природну рису цього краю.

– Ульфе?

– Що?

– Тобі бракує твого батька?

– Ні.

Кнут завмер.

– Він не був хорошим?

– Гадаю, що був. Але в дитинстві ми добре вміємо забувати.

– Хіба таке дозволяється? – запитав він тихо. – Не тужити за батьком?

Я подивився на нього.

– Гадаю, так, – позіхнув я.

Плече мені боліло. Треба було випити.

– Ульфе, ти справді один-однісінький? У тебе що, геть нікого немає?

Я на мить замислився. Мені справді давно слід було обміркувати моє становище. Боже милостивий…

Я заперечно похитав головою.

– А вгадай лишень, Ульфе, про кого я думаю.

– Про своїх батька і дідуся?

– Ні, – заперечив він. – Я думаю про Рістьїнне.

Я не став питати, в який спосіб я мав про таке здогадатися. Мій язик здавався мені пересохлою губкою; але випити я зможу не раніше, ніж хлопчисько вибалакається і піде геть. Він навіть приніс мені решту з витрачених грошей.

– То хто така Рістьїнне?

– Їй п’ять років. У неї довге золотаве волосся. Вона зараз у літньому таборі в Каутокейно. Ми теж мали туди поїхати.

– Що то за табір?

– Просто табір.

– А що ви там робите?

– Ми, діти, бавимося. Тобто коли немає зібрань чи проповідей. Але тепер Роґер запитає Рістьїнне, чи хоче вона бути його дівчиною. А тоді вони, можливо, цілуватимуться.

– То цілуватись не гріх?

Кнут схилив голову набік. Примружив одне око.

– Не знаю. Коли вона їхала, я сказав їй, що я її кохаю.

– Отак просто сказав, що кохаєш?

– Так.

Він нахилився вперед і, втупившись удалечінь, промовив хрипкуватим голосом:

– Рістьїнне, я кохаю тебе.

Потім знову подивився на мене.

– Я зле вчинив?

Я усміхнувся.

– Насправді ні. А вона тобі що на це?

– «Он як…»

– Вона сказала: «Он як…»?

– Так. Ульфе, що це означає?

– Та бач… хтозна… Дуже ймовірно, що її збентежило твоє звіряння. «Кохання» – це аж надто сильне слово. Можливо також, вона мала на увазі, що має обміркувати це.