Ю Несбьо - Кров на снігу ІІ - Ще більше крові

– Хочеш випити кави перед зворотною дорогою? – запитав я і відчинив дверцята пічки.

Пічка війнула на мене сірою золою.

– Мені десять років, – сказав Кнут. – Я не п’ю кави. А тобі потрібні дрова. І вода.

– Зрозумів. А як щодо сандвіча?

– Ти маєш сокиру? Або ніж?

Я мовчки подивився на нього. Він закотив очі: мисливець без ножа.

– Можеш наразі позичити у мене.

Кнут, завів руку за спину і витягнув величезний ніж із широким лезом і жовтим дерев’яним руків’ям.

Я взяв ніж у руку. Важкуватий, але не надміру важкий, гарно збалансований. Приблизно так відчувався б у руці гарний пістолет.

– Тобі його батько подарував?

– Дідусь. Це – саамський ніж.

Ми постановили, що він принесе дрова, а я – воду. Пишаючись тим, що йому доручили дорослу справу, Кнут ухопив ніж і рвонув до лісу. Я знайшов у стіні дошку, яка не дуже міцно трималася. За нею намацав свого роду утеплювач із моху і торфу. Туди я запхав свій пояс-гаманець із грошима. Набираючи відром воду зі струмка, що пробігав метрів за сто від хатини, я почув завзяте гупання важкого ножа по дереву в лісі.

Поки Кнут закладав у пічку хмиз і кору, я повигрібав із шафи мишачий послід і склав у неї продукти. Я дав хлопчикові коробку сірників, після чого у пічці спалахнув вогонь, і невдовзі почав посвистувати чайник. У хатині зробилося трішечки чадно, і я помітив, що комарі повтікали від диму. Я з того скористався, щоб, скинувши сорочку, побризкати собі водою з відра на торс і обличчя.

– Що це в тебе? – показав пальцем Кнут.

– Оце? – перепитав я, беручи в руку іменний жетон, що теліпався у мене на шиї. – Ім’я і дата народження, вибиті на бомбоопорному металі, щоби знали потім, кого вбито.

– Навіщо комусь це знати?

– Щоби знати, куди надіслати скелет.

– Ги-ги, – іронічно мовив хлопець. – Це за дотеп не зараховується.

Посвистування чайника перейшло у попереджувальне булькання. Доки я наповнював одне з двох тріснутих горняток, хлопчина вже наминав другу скибку хліба, щедро намащеного паштетом. Я подмухав на чорну маслянисту пінку.

– Кава, яка вона на смак? – запитав Кнут із напханим ротом.

– Найгірше, коли куштуєш уперше, – зробив я пробний ковток. – Доїдай і мерщій додому, поки мама не почала непокоїтися.

– Вона знає, де я.

Він поставив на стіл обидва лікті й підпер голову долонями так, що щоки піднялися до очей.

– Анекдот.

Кава насправді була смачнюча, а горнятко приємно зігрівало руки.

– Чув про те, як норвежець, данець і швед заклалися, хто далі висунеться з вікна?

Кнут забрав руки зі столу і заінтриговано витріщився на мене:

– Ні.

– Вони сіли на підвіконня. І враз норвежець переміг.

У тиші, яка запала по моїх словах, я зробив іще один ковток. З напруженого виразу обличчя Кнута я зрозумів, що він чекає на дальшу розповідь.

– То як він переміг? – запитав, нарешті, хлопчик.

– А ти гадав, як? Норвежець вивалився з вікна.

– То норвежець поставив сам на себе?

– Ясна річ.

– Це не так ясно. Ти мав уточнити від самого початку.

– Гаразд. Але тепер ти зрозумів, у чому сіль, – зітхнув я. – То що скажеш?

Він приклав вказівний палець до свого веснянкуватого підборіддя і задумано втупився у простір. Потім пролунали два коротких вибухи сміху. Тоді знову замислене споглядання.

– Закороткий анекдот, – зробив він висновок. – Але тому, либонь, смішно. Беркиць, і справі кінець. Що ж, ти насмішив мене.

Він знову хихикнув.

– До речі, щодо справи…

– Авжеж, – сказав він, підводячись. – Я завтра знову прийду.

– Справді? Навіщо?

– Мазь від комарів.

– Мазь від комарів?

Він узяв мою руку і приклав до мого лоба. Мені здалося, я торкнув протиударну обгортку – пухир на пухирі.

– Гаразд, – кивнув я. – Принеси мазь від комарів. І пива.

– Пива? Але тоді ти…

– Горітиму в пеклі?

– Це треба їхати в Алту.

Я згадав алкогольний дух у майстерні його батька.

– Паленка.

– Га?

– Самогон. Чи що п’є твій батько. Де він це бере?

Переступаючи з ноги на ногу, Кнут знехотя відповів:

– У Маттіса.

– Гм… Кривоногий коротун у подертій парці?

– Він.

Я витяг купюру з кишені.

– Візьми, на скільки цього вистачить, а на решту купи собі морозива. Якщо, звісно, це не гріх.

Він похитав головою і взяв гроші.

– Бувай, Ульфе. І тримай двері замкненими.

– Облиш! Більше, ніж є, комарів уже не налетить.

– Не комарі. Вовки.

Він жартує?

Коли хлопчик пішов, я дістав гвинтівку і поклав дуло на підвіконня. Подивився у приціл, обводячи поглядом обрій, натрапив на спину Кнута, що підстрибом біг по стежці, перевів приціл далі, у глиб лісу. Знайшов оленя. Він тієї-таки миті підвів голову, ніби відчув загрозу. Наскільки мені відомо, північні олені – стадні тварини, отже, цього вигнали зі стада. Так само як мене.