Гоукінз Пола - Дівчина у потягу

Сьогодні потяг не зупиняється, а повільно котиться повз. Чую стукіт коліс, майже бачу, як потяг хитається. Обличчя пасажирів роздивитися не можу, але знаю, що це мешканці передмістя, які щодня прямують до Юстона, щоб сісти за робочі столи, проте в мене жива уява: мрію про екзотичні подорожі, про пригоди, що очікують наприкінці шляху. Думками я постійно подорожую до Голкгема. Так дивно, що я досі згадую це місце, такими ранками, з такою любов’ю, але згадую. Вітер, що гуляє в траві, величезне сіро-блакитне небо над дюнами, занедбаний будинок, де водяться миші. Будинок сповнений свічок, бруду та музики. Тепер він для мене немов мрія.

Я відчуваю, як прискорено калатає серце.

Чую його кроки на сходах, він кличе мене.

— Меґ, бажаєш ще кави?

Чари знято, я прокидаюся.

Мені прохолодно через вітерець, але завдяки горілці, яку я плеснула на два пальці у мартіні, зігрілася. Сиджу на веранді, очікую на повернення Скотта. Я збираюся переконати його запросити мене на вечерю до італійського ресторану на Кінґлі-роуд. Ми вже казна-скільки нікуди не ходили.

Сьогодні я майже весь день байдикувала. Я мала розібратися із заявою на вступ на курс «Тканини та матеріали» до Центрального коледжу мистецтва та дизайну імені святого Мартина. І вже почала її писати внизу на кухні, коли почула жіночий крик. Вона так страшенно волала, що мені здалося: когось убивають. Я вибігла надвір, проте нічого не побачила.

Але й досі її чула, то було огидно, її крик пронизував, голос різкий, сповнений відчаю.

— Що ви робите? Що ви з нею робите? Віддай її мені, віддай її мені. - І вона продовжувала волати, хоча, напевно, це тривало лише кілька секунд.

Я помчала нагору, вибігла на веранду, щоб роздивитися крізь дерева: біля паркану — двоє жінок всього за кілька будинків від нашого. Одна з них плакала — а можливо, рюмсали обидві — до того ж щосили голосило маля.

Я розмірковувала над тим, щоб викликати поліцію, але все, здавалося, заспокоїлося. Жінка, яка кричала, забігла до будинку з дитиною на руках. Інша залишилася одвір. Вона побігла до будинку, спіткнулася, підвелася на ноги, а потім почала блукати навколо садиби. Насправді дивно. Одному богові відомо, що відбувалося. Але за всі тижні це найбільше потрясіння.

Мої дні порожні, тепер у мене більше немає галереї, де б я мала працювати. Насправді мені дуже її бракує. Бракує розмов із художниками. Я навіть скучила за всіма цими нудними апетитними мамочками, які бувало відвідували галерею з шоколадними батончиками зі «Старбакс», щоб подивитися на картини, а потім заявити подружкам, що Джессі в дитячому садочку малювала краще.

Іноді мені хочеться побачити хоча б когось з мого минулого життя, а потім думаю: а про що тепер ми говоритимемо? Вони навіть не впізнають Меґан, щасливу молоду мешканку передмістя. Хай там як, не можу ризикувати та озиратися назад, це завжди погана думка. Почекаю до кінця літа, потім шукатиму роботу. Мені здається прикрим марно витрачати такі довгі літні дні. Я обов’язково щось знайду, тут чи будь-де. Знаю, що обов’язково знайду.

Я опиняюся перед шафою, усоте витріщаюся на вішалку з красивим одягом, ідеальний гардероб для керівника невеличкої, але сучасної галереї. І нічого з одягу не схоже на одяг «няні». Господи, навіть від самого слова мені нудить. Вдягаю джинси та футболку, зачісую волосся назад. Я навіть не беру собі клопоту накласти макіяж. Навіщо? Задля чого чепуритися? Щоб увесь день посидіти з дитиною?

Я стрімко рушаю вниз, напоготові сваритися. Скотт готує на кухні каву. Він повертається з посмішкою до мене, і мій настрій тієї ж миті поліпшується. Мої скопилені губи розтягуються в посмішці. Він простягує мені каву й цілує мене.

Не варто його за це звинувачувати, це моя ідея. Я сама запропонувала стати нянею для родини, що мешкає трохи далі по вулиці. Тоді мені це здавалося дотепним. Насправді цілковите безглуздя, напевно, я збожеволіла. Томилася від нудьги, божевілля, цікавості. Хотілося побачити на власні очі. Мені здається, що після того як я почула її крики надворі, мені кортіло дізнатися, що відбувається. Певна річ, я нічого не питала. Невже про таке запитують?

Скотт підтримав моє рішення — він був на сьомому небі від щастя, коли я запропонувала влаштуватися на роботу. Він вважає, що час, який я проводитиму поряд з дітьми, спонукає завести власних дітей. Насправді все виявляється навпаки; коли я виходжу з їхнього будинку — мчуся додому, дочекатися не можу, коли скину одяг, встану під душ і змию із себе запах дитини.