Гоукінз Пола: Дівчина у потягу

Я весь день думала про Джесс, не в змозі зосередитися на чомусь іншому, крім того, що побачила сьогодні вранці. Що змусило мене вважати, що щось сталося? З такої відстані я не могла розгледіти вираз її обличчя, але відчувала, коли дивилася на неї, що жінка сама. І не просто сама — самотня. Імовірно, так воно й було — вірогідно, він кудись поїхав, до однієї з тих спекотних країн, куди він мчить рятувати життя. І вона сумує за ним, хвилюється, хоча знає, що він мав їхати.

Звісно ж, вона сумує за ним, мені також його бракує. Він добрий і сильний — саме таким і має бути чоловік. А ще вони друзі. Я це бачу, мені відомо, як це. Він так і випромінює міць та захист, але це не означає, що вона слабка. Вона теж сильна, але по-іншому; він аж рота від захоплення розтуляє від досягнень її інтелекту. Вона вміє дістатися суті проблеми, розглянути та проаналізувати за той час, якого інші потребують тільки на те, щоб привітатися. На вечірках він часто тримає її за руку, навіть незважаючи на те, що вони разом багато років. Вони поважають одне одного, ніколи не принижують.

Цього вечора відчуваю себе виснаженою. Я твереза як скло. Іноді я так кепсько почуваюся, що маю напитися; а трапляється, що мені настільки кепсько, що й краплини не проковтнути. Сьогодні ж від однієї думки про спиртне в животі все перевертається. А тверезість у вечірньому потягу — справжній виклик, особливо зараз, у таку спеку. Піт плівкою вкриває кожен сантиметр мого тіла, у роті поколює, в очах свербить, бо в куточки осипалася туш для вій.

У сумці дзеленчить телефон, я здригаюся від несподіванки. Дві дівчини, що сидять навпроти, дивляться на мене, потім одна на одну, обмінюються лукавими усмішками. Не знаю, що вони про мене думають, але впевнена — нічого приємного. Серце несамовито калатає у грудях, коли я дістаю телефон. Знаю, нічого приємного від дзвінка не варто очікувати: можливо, це Кеті, яка тактовно запитує, чи не облишу я спиртне на сьогодні? Або мама, яка повідомить, що наступного тижня буде в Лондоні, завітає до мене на роботу і ми зможемо разом пообідати. Дивлюся на екран. Телефонує Том. Я нерішуче завмираю на секунду, потім відповідаю.

— Рейчел!

За всі ці п’ять років, що ми знайомі, він ніколи не називав мене Рейчел, завжди Рейч. Іноді Шеллі, тому що знав, як я ненавиджу це ім’я. Він сміявся, коли бачив, як я смикаюся від роздратування, а потім сама хихикаю, бо неможливо залишатися серйозною, коли він сміється.

— Рейчел, це я. — Голос у нього важкий, втомлений. — Послухай, ти маєш це облишити, домовились? — Я не відповідаю. Потяг затримує хід, і ми зупиняємося майже навпроти будинку, мого старого будинку. Мені кортить сказати йому: «Виходь на вулицю, стань на газоні». — Рейчел, ти не повинна постійно мені телефонувати. Ти маєш опанувати себе. — У горлі встав клубок, мов гладкий камінець, який не можна оминути. Не можу розмовляти. — Рейчел? Ти мене чуєш? Знаю, що в тебе не все добре, мені шкода, насправді, але… я не в змозі тобі допомогти. А твої постійні дзвінки по-справжньому засмучують Анну. Домовились? Більше я не можу тобі допомагати. Звернися до Спілки анонімних алкоголіків чи ще кудись. Будь ласка, Рейчел. Завітай сьогодні на збори анонімних алкоголіків після роботи.

Я зриваю з кінчика пальця брудний пластир, дивлюся на бліду, зморшкувату шкіру, що була під ним, на кінчику нігтя закипіла кров. Я притискаю великий палець правої руки в саму середину порізу, відчуваю, як він розходиться: біль гарячий, різкий. Затамовую подих. З рани починає сочитися кров. Дівчата в іншому кінці вагона дивляться на мене — обличчя спантеличені.

Я чую, як наближається потяг; його ритм мені відомий напам’ять. Він прискорюється, коли рушає з вокзалу Норткот, а потім, коли торохтить до рогу й починає уповільнюватися, уже не торохтить, а гуркотить; опісля іноді пронизливо скриплять гальма, коли потяг спиняється на сигнал семафора за сотню метрів від будинку. Моя кава холоне на столі, але мені приємно, тепло, тому через лінощі не переймаюся тим, щоб підвестися та зробити собі ще одну чашку.

Трапляється, що я навіть не дивлюся на потяги, що проносяться повз, а лише слухаю. Коли сиджу вдома вранці із заплющеними очима, спекотне сонце забарвлює в помаранчевий колір мої повіки, я можу бути будь-де. Чи то на півночі Іспанії, на пляжі; чи то в Італії, в національному парку Чинкве-Терре — «П’ять земель», поряд зі всіма цими гарненькими кольоровими будиночками та потягами, що возять туристів. Чи то повернутися в Голкгем, де пронизливо кричать чайки прямо на вуха, на язиці сіль, а невидимий потяг труситься іржавою колією десь за кілометр.