Гоукінз Пола - Дівчина у потягу

— Ось воно як! І досі самотня. Прикро.

— М-м-м. Напевно, вона відчуває цю самотність.

— Вони завжди, ці самотні, юрмляться біля тебе, я правий? Їх наче магнітом до тебе тягне.

— Невже?

- І дітей у неї також немає? — продовжує він розпитувати. Я не знаю, можливо, мені просто здалося, але тієї ж миті, коли ми торкаємося питання дітей, його голос суворішає, я відчуваю, що пахне сваркою. Я сваритися не хочу, не впораюся із собою, тож встаю і прохаю принести келихи з вином, оскільки ми прямуємо до спальні.

Він йде слідом, я знімаю одежу, коли здіймаюся сходами, а коли ми дістаємося спальні, він штовхає мене на ліжко, проте я навіть не думаю про нього, але це вже неважливо, оскільки йому про це невідомо. Я надто гарна в ліжку, тому легко можу його переконати, що все це задля нього.

Кеті обізвалася до мене, коли я виходила вранці з квартири, і незграбно обійняла мене. Я вирішила, що вона збирається сказати мені, що вона мене не викидає з помешкання, але натомість вона простягнула мені надруковане на комп’ютері повідомлення, у якому офіційно інформувала мене про виселення, зазначаючи дату виселення. Вона не могла дивитися мені в очі. Мені шкода її, відверто скажу, шкода, однак не настільки шкода, як саму себе. Вона сумно до мене посміхнулася і додала:

— Я сама себе ненавиджу через те, що змушена так з тобою вчиняти, Рейчел, чесно, ненавиджу. — Уся ця ситуація склалася надто дивно. Ми стояли в коридорі, де, попри всі мої зусилля з хлоркою, досі тхнуло блювотиною. Хотілося рюмсати, але я всіляко намагалася не ускладнювати ще більше все для Кеті, тож я лише весело до неї посміхнулася й відповіла:

— Нічого страшного, відверто кажучи, жодної проблеми, — ніби вона просто попросила мене зробити їй невеличку послугу.

У потягу на очі набігають сльози, мені байдуже, що на мене дивляться сторонні. Звідки їм відомо через що: можливо, у мене собака зник. Чи діагностували смертельну хворобу. Або я не можу мати дітей, чи розлучилася, чи невдовзі втрачу житло через пияцтво.

Смішно, коли я про це думаю. Як узагалі я тут опинилася? Коли все почалося — моя деградація; усе гадаю: на якому етапі я зможу зупинитися. Де я повернула не в той бік? Не тоді, коли зустрілася з Томом, який урятував мене від болю після смерті мого тата. Не тоді, коли ми одружилися, такі безтурботні, цілком щасливі в напрочуд холодний травневий день сім років тому. Я була щаслива, заможна, успішна. І не тоді, коли ми переїхали до будинку номер двадцять три, до більш просторого, гарнішого будинку, про який я навіть і не мріяла у свій доволі ніжний вік — двадцять шість років. Я, немов це сталося лише вчора, пам’ятаю ті перші дні: як блукали босоніж, відчуваючи теплоту дерев’яних мостин, смакуючи простір, порожнечу цих кімнат, які тільки й очікували, коли їх заповнять. Ми з Томом разом мріяли: що посадимо в саду, що повісимо на стінах, у який колір пофарбуємо вільну кімнату — яка навіть тоді, у моїй уяві, була дитячою кімнатою.

Напевно, тоді все й сталося. Певно, саме тієї миті щось пішло не так, тієї миті, коли я припинила вважати нас парою, а почала думати про нас як про родину; і після того, тільки-но ця картинка з’явилася в моїй уяві, нас двох уже ніколи не було достатньо. Невже саме тоді Том почав дивитися на мене по-іншому, його зневіра була дзеркальним відображенням моєї власної? Після всього того, чим він поступився заради мене, заради того, щоб ми були разом, я дозволила йому вважати, що його самого вже недостатньо.

Я дозволяю собі рюмсати до самого Норткота, потім зосереджуюся, витираю очі, починаю писати на зворотному боці листа Кеті про виселення перелік того, що маю сьогодні зробити, куди завітати:

Голборнська бібліотека.

Лист мамі.

Лист Мартинові електронною поштою, запитати рекомендацію?

Дізнатися про зустрічі анонімних алкоголіків — у центрі Лондона / в Ешбері.

Зізнатися Кеті про роботу?

Коли потяг зупиняється на семафорі, здіймаю голову, бачу Джейсона на веранді, він дивиться у бік колій. У мене складається враження, ніби він дивиться саме на мене, й мене охоплює найдивніше відчуття — здається, що він уже раніше на мене так дивився; здається, що він насправді мене бачив раніше. Я уявляю, що він посміхається мені, з незрозумілих причин це мене лякає.

Він відвертається, потяг рушає далі.

Я сиджу в лікарні університетського коледжу, у травмпункті. Потрапила під колеса таксі, коли перетинала Ґрейс-Інн-роуд. Я була твереза немов скло, хоча в доволі ошалілому, навіть панічному стані. Над правим оком у мене залишається шрам довжиною три сантиметри, який зашив надзвичайно привабливий молодший лікар, на жаль, надто заклопотаний та безцеремонний. Коли він закінчує шити, помічає ґулю у мене на потилиці.