Стівен Кінг - Аутсайдер

– З Фінекса, – невпевнено промовив Мерл.

– Угу, і як так сталося, що на твоїй красуні стоять номери штату Оклагома?

Мерл мовчав, відповіді скінчилися.

– Вийди-но з машини, синку, і хоч вигляд у тебе такий же небезпечний, як у жовтенького песика, що каляє в негоду, [79] Імовірно, посилання на детективний роман «Маленький жовтий песик» Волтера Мозлі. усе одно тримай руки так, щоб я їх бачив.

Без особливого жалю Мерл вийшов із машини. Непогана була поїздка. Навіть більше того. Якщо добре подумати, це була чарівна поїздка. Відтоді, як він наприкінці квітня втік із дому, його вже з дюжину разів мали б схопити, але ні. А тепер, коли схопили, – що з того? І взагалі, куди він їхав? Нікуди. Будь-куди. Подалі від голомозого покидька.

– Як тебе звати, малий?

– Мерл Кессіді. Мерл – це скорочено від Мерлін.

Кілька ранніх покупців поглянули на них, а тоді пішли своєю дорогою до цілодобових чудес «Волмарту».

– Як той чародій, угу, окей. Маєш при собі якісь документи, Мерле?

Хлопець потягнувся до задньої кишені й дістав дешевий гаманець із потертим плетінням з оленячої шкіри – подарунок від мами на восьмий день народження. Тоді їх ще було двоє і світ здавався зрозумілим і логічним. У кишеньці для банкнот лежала одна купюра в п’ять баксів і дві однодоларові. З іншої кишені, де лежало й кілька маминих світлин, він дістав ламіновану картку зі своєю фотографією.

– Молодіжна парафія Покіпсі, – задумливо промовив коп. – Ти з Нью-Йорка?

– Так, сер.

Це звертання «сер» вітчим вколотив у нього змалечку.

– Ти там народився?

– Ні, сер, але неподалік. У маленькому місті під назвою Спайтенкілл. Означає «озеро, що струменить». Принаймні так мені мама розповідала.

– Угу, окей, цікаво, щодня дізнаєшся щось новеньке. І довго ти вже на втіках, Мерле?

– Мабуть, скоро буде три місяці.

– І хто навчив тебе водити машину?

– Мій дядько Дейв. Ми здебільшого по полях їздили. Я добре воджу. Байдуже, механіка чи автомат. Мій дядько Дейв, у нього був серцевий напад, і він помер.

Коп над цим поміркував, постукуючи ламінованою карткою собі по нігтю – не «тук-тук-тук», а «тік-тік-тік». Загалом він подобався Мерлу. Принаймні поки що.

– Добре водиш, угу, та ж напевно, якщо ти з самого Нью-Йорка дістався цієї пильної зморшкуватої дірки в дупі, що її кличуть прикордонним містом. І скільки автівок ти встиг украсти, Мерле?

– Три. Ні, чотири. Це четверта. Тільки перша була фургоном. Угнав у сусіда, з яким ми на одній вулиці жили.

– Чотири, – сказав коп, уважно роздивляючись брудну дитину перед собою. – І як ти фінансував своє сафарі з півночі на південь, Мерле?

– Га?

– Як ти харчувався? Де спав?

– Та більше спав у тому, в чому їхав. І крав, – сказав хлопець і звісив голову. – Найчастіше з сумочок в усіляких панянок. Інколи вони мене не помічали, та коли помічали… я швидко бігаю.

На очі Мерлу навернулися сльози. Він багато плакав протягом, як сказав коп, сафарі з півночі на південь, але ті сльози не приносили справжнього полегшення. А ці принесли. Мерл не знав чому, і йому було до того байдуже.

– Три місяці, чотири автівки, – Мерлова посвідка молодого парафіянина вкотре заходилася тік-тік-тікати. – Від чого ти тікав, малий?

– Від свого вітчима. І якщо ви повернете мене до цього сучого сина, то я знов утечу, за першої можливості.

– Угу-угу, беру в тямки. І скільки тобі насправді років, Мерле?

– Дванадцять, наступного місяця буде тринадцять.

– Дванадцять. Та хай мене в лайні помочать і перекинуть. Підеш зі мною, Мерле. Поміркуємо, що з тобою робити.

Поки не приїхали працівники соціальної служби, у поліцейському відділку на Гаррісон-авеню Мерла Кессіді встигли сфотографувати, продезінфікувати й узяти відбитки пальців. Пальчики пустили в мережу. Звичайна процедура, за протоколом.

Коли Ралф дістався до значно меншого поліцейського відділка Флінт-Сіті (з метою зателефонувати Деборі Ґрант, а потім взяти патрульну автівку для поїздки в Кеп-Сіті), то на нього там уже чекав Білл Семюелз. Вигляд у того був паскудний. Навіть чубчик Альфальфи якось похнюпився.

– Що не так? – спитав Ралф, маючи на увазі «що ще не так?».

– Отримав повідомлення від Алека Пеллі. З посиланням.

Семюелз розстебнув портфель, дістав свій айпед (великий, ясна річ, моделі «Про») і ввімкнув. Кілька разів провів по екрану пальцем, тоді передав його Ралфу. Повідомлення від Пеллі було таке: «Ви певні, що й досі хочете займатися справою проти Т. Мейтленда? То спершу ось на що погляньте». Під текстом було посилання. Ралф натиснув лінк.