Стівен Кінг - Аутсайдер

Джинні поморщилася.

– У фургоні були й інші відбитки, яких ми поки не ідентифікували. Закинули їх у пошук іще минулої середи. Може, будуть якісь результати, може, – ні. Покладаю, що певні відбитки належать першому викрадачеві авто зі Спайтенкілла. Решту міг лишити хто завгодно – починаючи від друзів Джеллісонів і закінчуючи подорожніми, що їх підбирав крадій. Але найсвіжіші пальчики, окрім відбитків хлопчика, належать Мейтленду. Первісний крадій великої ролі не грає, хоча я хотів би знати, де саме він покинув фургон.

Ралф замовк, потім додав:

– Але, розумієш, це безглуздо.

– Те, що він не стер відбитків?

– Не тільки. Як щодо самого викрадення фургона і «субару»? Навіщо красти для такої брудної справи транспортні засоби, якщо ти все одно світитимеш обличчям перед усіма можливими свідками?

Джинні слухала чоловіка, і тривога тільки наростала. Напрошувалося одне запитання, але як дружина вона не могла його поставити: якщо ти мав такі сумніви, то чому, заради Бога, вчинив саме в такий спосіб? Навіщо було так поспішати? Авжеж, вона його заохотила і, можливо, сама була трохи винна в ситуації, що склалася, але ж вона не мала всієї інформації. «Дрібка провини, та це моя дрібка», – подумала вона… і знову поморщилася.

Мов прочитавши її думки (а після двадцяти п’яти років шлюбу він, напевно, міг таке робити), Ралф сказав:

– Схоже на каяття покупця, [76] Особливий психологічний стан, коли людина шкодує, що зробила ту чи іншу покупку. та я не хочу, щоб ти так думала. Ми з Біллом Семюелзом про це говорили. Він каже, що логіку тут годі шукати. Каже, що Террі вчинив саме так і не інакше, бо з’їхав з глузду. Що цей порив – потреба це зробити, як я розумію, хоча на суді таким формулюванням у жодному разі не скористався б, – що цей імпульс мав довго достигати. Такі випадки вже траплялися. Як сказав Білл: «О так, він міг щось там планувати, укладати послідовність дій, але коли минулого вівторка побачив Френка Пітерсона, який штовхав поперед себе велосипеда з порваним ланцюгом, то всі плани вилетіли в трубу. Йому зірвало дах, і доктор Джекілл перетворився на містера Гайда».

– Сексуальний садист у чаду пристрастей, – пробурмотіла дружина. – Террі Мейтленд. Тренер Ті.

– Тоді це видавалося логічним, і зараз – теж, – майже агресивно зауважив Ралф.

Джинні могла б йому відповісти: «Може. Але як щодо його наступних дій, любий? Коли вже все скінчилося і він утамував свою жагу? Про це ви з Біллом подумали? Чому потім він однаково не стер своїх відбитків і продовжував світити обличчям?»

– Під водійським сидінням у фургоні дещо знайшли, – сказав Ралф.

– Справді? Що?

– Папірець. Імовірно, обривок меню на винос. Може, він нічого нам не дасть, але мені хотілося б іще раз уважно на нього глянути. Певен, цей папірець поклали до речових доказів, – Ралф виплеснув рештки кави у траву й підвівся. – А ще більше мені хочеться поглянути на відео з шератонівських камер спостереження за вівторок і середу. А також на всі відеоматеріали з ресторану, куди, як казав Террі, пішла обідати ця група вчителів.

– Якщо десь знайдеш його обличчя великим планом, то пришли мені скріншот.

Брови Ралфа поповзли вгору.

– Я знаю Террі стільки ж, скільки й ти, і якщо в Кеп-Сіті побував не він, то я про це здогадаюся, – сказала дружина й усміхнулася: – Зрештою, жінки спостережливіші за чоловіків. Ти сам так сказав.

За сніданком Сара і Ґрейс Мейтленд майже нічого не їли, та ще більше Марсі непокоїла незвична пустка на місці телефонів і міні-планшетів, які завжди були під рукою. Поліцейські не стали забирати в них цих пристроїв, та, зазирнувши в них усього кілька разів, Сара й Ґрейс покинули ґаджети у своїх спальнях. Очевидно, новини чи балачки в соцмережах, які вони там знайшли, аж ніяк не вабили дівчаток. Марсі й сама на мить визирнула з вікна вітальні, але побачила на узбіччі два репортерські фургони й патрульну автівку поліцейського управління Флінт-Сіті, тож позапинала штори. Цікаво, яким довгим видасться цей день? І що ж, заради Бога, їй із цим днем робити?

На це питання відповів Гові Ґолд. Він зателефонував о восьмій п’ятнадцять, і голос його звучав на диво життєрадісно:

– Сьогодні по обіді ми побачимося з Террі. Підемо до нього разом. Зазвичай ув’язнені мають попереджати про відвідувачів за добу й ухвалювати зустріч заздалегідь, але мені вдалося обійти ці формальності. Єдине, чого обійти не вдалося, так це заборону фізичного контакту. Він на суворому режимі. А це означає, що спілкуватися з ним доведеться крізь скло, та все не так страшно, як нам показують у фільмах. Ось побачиш.