Олексій Волков - Виконавець

«Покохавшись» кілька годин, я встав і пройшов шлях до Надлісного і назад, забравши свою рушницю. В часі це виливалося в дев’ять-десять годин, а враховуючи ніч та темряву — до дванадцяти. Дістатися до місця за двісті з гаком кілометрів поїздом або автобусом я міг за п’ять-шість годин, тобто до шостої — восьмої вечора, часу скоєння вбивства. Далі, згідно з цією божевільною теорією, застреливши Гаркушу, я до першої-другої години ночі сьомого квітня дістався додому і мав ще потрібні вісім — десять годин для того, аби ще раз прогулятися до Надлісного — туди й назад.

В часі все збігалося. А от в здоровому глузді… Та в цій історії від самого початку не було ніякого здорового глузду. Я вимагав фактів. Лише незаперечних фактів для зняття або підтвердження цієї версії. І розслідування набрало обертів. Я шукав залізничних та автобусних квитків по кишенях, обдивлявся одяг, взуття, шукаючи сліди ходінь лісами та розкопування ям. Оглядав свої руки й обличчя в дзеркало, шукаючи подряпини, які міг дістати в лісі серед ночі, сліди землі під нігтями. Пошуки тривали довго, але виявилися марними. Я не знайшов нічого. По кишенях не валялося ніяких квитків, весь одяг був чистий, як і взуття, обличчя та руки неушкодженими, нігті чисті. І навіть всі можливі інструменти, придатні для розкопування схованки, лежали на місцях, також чисті або не дуже, але без ознак свіжої землі. Те, що я шукав, знайти було неможливо з одної простої причини. Я нікуди не їздив і нікого не вбивав, тому що не був ніяким сновидою. Тому що в цей час спав, перемучений, і обіймав уві сні свою добру фею, незрівнянну Світлану. Напевно, як я і підозрював, це тривало майже дві доби. А могло б, напевно, і довше, якби вона все не зіпсувала. Їй, бачте, забаглося…

Їй забаглося взятися до гіпнозу. Чомусь я згадав це лише щойно. А далі — на рахунок «три» я прокинувся. А що було між цим моментом і рахунком «три»? Поїздка в іншу область і два походи до Надлісного? А посередині фатальний постріл? Навіть найменша ймовірність такого не хотіла вкладатися в голові. Щоб повірити в це, як я вже казав, потрібні були серйозні докази, а я їх не мав. І все-таки… Невже такий феномен був можливий? Те, що людина, яка перебуває в стані гіпнозу, може зробити будь-що на бажання гіпнотизера, не підлягало сумнівам. Така людина, виконавши, що їй наказано, не пам’ятає цього. Можливо, я міг би таке зробити. Але для цього мене потрібно було загіпнотизувати, і не уві сні, а насправді. Цього зі мною ніхто не робив. Я добре пам’ятав усе, що розповідала мені про гіпноз Світлана. Після сеансу гіпнозу людина, як правило, повинна пам’ятати, що перенесла його. Піддослідний не знає, що робив, будучи під навіюванням, але все, що відбувалося до цього, мусить пам’ятати. Гіпнотизер не може стерти з пам’яті якісь події! Отже, піддослідна людина не забуває, що зустрічалася з гіпнотизером і що з нею провадили сеанс. А я нічого подібного не пам’ятав!

І я відчув нагальну потребу терміново зустрітись зі Світланою. Мені знову потрібна була її допомога, порада. Я хотів будь-що розібратися в цій заплутаній кримінальній справі. Доходила сьома по полудню. Ще півгодини залишалося до дизеля. Миттєво зібравшись, я мацнув у кишені по грошах й уже вискакував за двері…

В кишені справді були гроші. Але чому так мало? Я пройшовся по інших, але більше не знайшов. Довелося неприємно здивуватися. Я завжди вважав себе охайним, коли справа стосувалася грошей. Мене можна було спитати серед ночі, скільки лежить зараз у моїй кишені, і я б не помилився. Тепер відбувалося щось незрозуміле. Їх було втричі менше, до того ж зовсім в інших купюрах, ніж я бачив востаннє. Куди поділася решта? І звідки взялася ця дрібнота? А такої пошарпаної двадцятки я взагалі не тримав у руках уже кілька місяців! Що це за маячня? Я не міг зрозуміти, коли загубив свої гроші і звідки взяв ці. Не вистачало більшої частини.

Не знати чому, раптово згадалася фраза: «гроші не пахнуть». Як це не пахнуть?! І я пригадав запах, що переслідував мене після пробудження з того дводобового сну. Саме папірці, що лежали на долоні, мали цей характерний запах. Жахливий запах, від якого йшли мурашки по шкірі. Я згадав його! О Господи, ні! Гроші відгонили вагонним тамбуром — неповторним букетом матраців, туалету, чужих шкарпеток, решток їжі та алкоголю і поганих цигарок. Цим запахом надовго просякало все, що побувало у плацкартному вагоні. Здалося, що я божеволію. Ось куди поділися мої гроші. Я прикинув, скільки міг коштувати квиток у плацкарті на таку відстань. Туди й назад — вдвічі більше. Щось я, напевно, проїв. А ця дрібнота — здача, отримана в якійсь касі або їдальні. Все приблизно збігалося. Тепер я не мав шансів відхреститись від цього.