Олексій Волков - Виконавець

Напевно, я сидів перед сейфом з півгодини. Так довго — бо не уявляв, що робитиму, коли підведуся. Від усвідомлення того, що відбувалося, мізки ставали шкереберть. Якби це був детективний роман, я сказав, що хтось намагається підставити мене як вбивцю людини, котрої я, за іронією долі, ніколи навіть не бачив. Людини, яку звали Антін Гаркуша.

Але це не детективний роман. Це чортзна-що. Та все ж таки я вирішив мислити його категоріями. Напевно, я помалу втрачав глузд…

Те, що з моєї рушниці стріляли після того, як я заховав її, як і те, що патрон з картеччю використав хтось інший і поклав до сейфа, я вирішив визнати як незаперечні факти. Інакше довелося б знову поміркувати про свою психічну повноцінність. Що ж з цього випливало? Рушниця сама не стріляє. Дверцята сейфа самі не відчиняються. Це зрозуміло. Отже, хтось повинен був це зробити. Тільки хто? Я не міг обмежити навіть коло підозрюваних. У кого міг бути мотив для вбивства Гаркуші? Треба думати — в багатьох. І насамперед у Петра Гончарука. Тільки він мертвий. А якщо ні? Якщо існує якась таємниця? Я нічого не розпитав старого з Надлісного про поховання Гончарука, і все таке… Та ні, це вже зовсім для дешевих романів. Навіть якби уявити собі таке, то чи могла б літня людина здійснити сплановане вбивство? Ні. А найняти когось? Це все видавалося надто теоретичним. А втім, хіба мало людей, які б прагли Гаркушиної смерті? Але до чого тоді тут я і моя рушниця? Таким чином, зв’язок з історією Петра Гончарука ставав очевидним. Це я вирішив вважати встановленим.

Що ж далі? Далі все виглядало більш проблематично. Припустімо, Гаркушу справді застрелили з моєї рушниці, яку викопали, а потім закопали на місце. Припустімо, що це зробили з допомогою цього самого патрона, а його підкинули мені в сейф. Яку мету переслідував той, хто це зробив? Ну, зрозуміло, навести на мене підозру у вбивстві.

Я зачинив сейф. Це було не досить переконливо. Якщо той факт, що вбивство скоєно з моєї рушниці, можна хоч якось пояснити міркуваннями якогось ритуалу помсти, то інший просто не витримував критики. Що доводила наявність у мене цієї гільзи? Абсолютно нічого! Поруч стояло ще три такі самі. Я мав законне право полювати і міг відстріляти цей або навіть всі десять патронів з картеччю коли завгодно. По гільзі не визначиш, куди був спрямований її заряд, в косулю чи в людину. Навіть якби встановити, що картеч, знайдена на місці вбивства, ідентична тій, яка в дев’яти моїх патронах. Це нічого не доводить. Така картеч продається в мисливських магазинах, які є в будь-якому обласному центрі, і нею користуються сотні, тисячі мисливців. Вся вона зроблена на одному заводі, серійно. На ній не залишається специфічних слідів від елементів ствола рушниці. Вона однакова! От якби він… У мене аж засмоктало в животі. Він міг залишити гільзу на місці злочину. Це вже щось означало б. Експертиза обов’язково з’ясувала б, що стріляли саме з моєї рушниці — сліди від бойків, патронника і все таке… І тут — спробуй відмийся. Якщо так, то він помилився. Зробив багато непотрібної роботи: здолав шлях більш як у двісті кілометрів, якимось чином заліз до мого сейфа, коли мене не було, і підкинув гільзу. Замість того, щоб просто залишити її біля трупа. Так складно і безглуздо. Він або зовсім тупий, або… Або мав якусь іншу мету. Але яку? Не сподівався ж він, урешті-решт, що я, дійшовши до цього, подумаю, нібито я сам і застрелив Гаркушу! Мені так сподобалася власна дотепність, що я навіть посміхнувся. Треба бути оригіналом, щоб розраховувати на таке, адже я ще не зовсім з’їхав з глузду. Я навіть міг згадати, що робив, коли це сталося. До речі, мені вже раз доводилося це згадувати. То що ж я робив?

Ха! Виявляється, я спав. Все було правильно. І спав, треба сказати, добряче. Цілу добу з гаком.

І раптом ні з того ні з сього в мені, десь углибині, почали несвідомо рухатися якісь незрозумілі підозри. Вони ворушилися тихо і неприємно, немов зграя розбуджених комах. Я пригадав, як це було. Надзвичайно цікаво. Впавши й ліжко після повернення з лісу увечері п’ятого квітня, я прокинувся вдень сьомого. Цей факт я також, здається, з’ясував для себе достовірно. За цей час і сталося вбивство. Що ж, мені доводилося припускати сьогодні багато цілком імовірних речей. Чому б тепер не припустити дещо неймовірне, якщо вже з’явилася така потреба?

Чи мав я право стверджувати, що весь час спав? Можливо. В крайньому разі, такий висновок напрошувався, враховуючи, що я ліг і прокинувся, а між цим нічого не пам’ятав. Мало того, я бачив сон. А сни бачать, лише коли сплять. Логічно. Але навряд навіть таке довге кохання могло снитися мені майже дві доби. Вірогідніше було б вважати, що більшість цього часу я або спав без сновидінь, або просто не знав, як його провів. Зрештою, відомі приклади, коли сновиди встають серед ночі, кудись ходять, щось роблять, а зранку навіть не здогадуються про це. І я, хоч не був таким, спробував уявити неймовірне.