Олексій Волков - Виконавець

Я кліпав очима, нічого не тямлячи, крутив ті стволи в руках і знову дивився на світло. Я відмовлявся вірити. Це виглядало неймовірним. Невже я втратив пам’ять? Але ж востаннє я стріляв ще взимку, на полюванні, в того злощасного пса. Після того я не стріляв. Рушниця була вичищена й змазана. Мало того, ховаючи її під землю, я знову проробив це все спочатку, своїми руками. А потім загорнув і закопав. І цього ніхто не бачив. Ніхто, крім чорного пса, який не мав чим дивитися. А зараз у правому стволі свіжий чорний пороховий нагар, що буває тільки після пострілу. Я струшував головою, наче прибитий. Вона не хотіла вмістити в себе таку масу неймовірного. Але ж я сам розкопав сьогодні свою схованку, і все в ній виявилося ніби неторканим — і листя, і шмат кори, що покривав целофановий пакет, і рушниця була замотана в ганчірку точно так, як я це робив. Ні, її ніхто не міг брати за моєї відсутності. Але що це?

Переді мною лежав на столі поліетиленовий пакет, щойно роздертий. Мені впав в очі ґудз. Я пам’ятав, як, закопуючи рушницю, зав’язав ще кілька вузлів на ньому для кращої герметичності, а потім на останньому зрізав кінчики. Зараз же вони стирчали в різні боки, невеликі, сантиметрів по два. Чому? Невже пакет розв’язували? Незрозуміле хвилювання охопило мене, як завжди, коли торкаєшся чогось невідомого та важливого, якоїсь таємниці. Я взяв пакет до рук. Ні, таємне мені тільки примарилося. Без сумніву, це був мій вузол, і його не розв’язували. Лише оті обрізані кінчики… Можливо, навіть тоді, коли я ніс пакунок додому.

Я ще раз подивився на світло. А може, цей пороховий нагар такий самий, як і той чорний пес? Можливо, він існує тільки в моїй уяві і його не можна спробувати пальцем і стерти ганчіркою? Я намотав на шомпол клапоть білої тканини і пропустив крізь ствол. Тканина стала чорною, від неї смерділо пострілом. Знову глянувши крізь отвори стволів, я побачив, що обидва вони майже однаково виблискують на світлі електричної лампи.

На годиннику перевалило за третю. Відчувалося, що мені бракує сил, щоби й далі ламати голову над тим, хто і яким чином міг вистрілити з моєї рушниці. Мене несподівано опанувала страшенна втома. Але одне не викликало сумніву — постріл виявився влучним. І ще я розумів, що всі мої жахи, все, що довелося пережити, було ніщо в порівнянні з останніми кількома секундами життя Гаркуші, виродка в людській подобі. В мене вистачило ще сили змастити рушницю, зачинити сейф, викинути в піч шмаття, просякнуте мастилом, та пакет і дійти до ліжка. Далі мої очі заплющилися самі.

А зранку на мене чекав сюрприз, хоча назвати його так не повертався язик. Це слово, як правило, асоціюється з чимось несподівано приємним. Іноді, щоправда, кажуть про неприємні сюрпризи. Важко було оцінити його однозначно, І все ж таки це був найбільший за все життя сюрприз, а саме: гільза від мисливської рушниці.

Звичайна пластмасова гільза дванадцятого калібру, чорного кольору, стріляна, словом, нічого особливого. Я знайшов її несподівано, коли, прокинувшись, вирішив полізти ще раз до сейфа і подивитися, чи на місці рушниця. Ще кілька тижнів таких пригод — і я ризикував стати параноїком. Відчинивши сейф, я відразу забув про рушницю.

Гільза стояла там, де їй і належало — в окремому відділенні, де я завжди клав стріляні гільзи. Вчора я просто не звернув на неї уваги. Це була дорога імпортна гільза угорської фірми «Губертус». Я купив їх тридцять штук минулого року. Якщо для полювання на пернату дичину, з міркувань економії, патрони опоряджувалися з усілякого дрантя, то для солідної дичини я не заощаджував. Надто високою була ціна кожного пострілу. Десять зі згаданих гільз на початку сезону я спорядив кулями, десять — картеччю, ще десять залишилося чекати наступного року. Три такі стріляні гільзи стояли трохи глибше. Я поклав їх туди раніше, після того полювання, коли ми з Григорієм завалили дика. Мені тоді довелося стріляти тричі. Всі три постріли було зроблено кулями. Я вигорнув всі припаси. Сім патронів «Губертус» з кулями. Все правильно. Далі я нарахував десять гільз, ще не вживаних. Патронів з картеччю дев’ять. Не вистачало одного. Отже, стріляна гільза була свого часу споряджена картеччю. Всі ці відомості про неї важко назвати дивними. Фантастичним, а точніше неймовірним, було інше — цього сезону я картеччю не стріляв. Перевірка підрахунків не дала нічого нового. Переді мною стояла вистріляна гільза, якої я сюди ніколи не клав. Ба навіть не брав з коробки цього спорядженого картеччю патрона. А втім, вона була тут, перед моїми очима. Я тримав її в руках і тер нею лоба, ніби від цього там, усередині, могла скластися якась більш-менш пристойна відповідь.