Олексій Волков - Виконавець

Усе-таки мені важко було піти звідси просто так і назавжди. За якийсь рік, та що — за рік, за якихось кілька днів усі дерева навколо стануть для мене незнайомими. І якщо я зміг би відшукати приблизно це місце, то навряд чи впізнав би дерево, під яким закопана рушниця. Ні, я нічого конкретного не планував. Я ніколи не збирався сюди повертатись і викопувати рушницю. Напевно, це був якийсь підсвідомий імпульс. І, вийнявши ще раз ножа, я зробив на дереві, біля якого стояв, глибоку зарубку.

Потім відійшов кроків на десять і озирнувся. Пес нерухомо сидів на своєму місці. І я пішов до краю лісу, час від часу оглядаючись, все ще не вірячи у своє жадане звільнення.

Коли піді мною застогнав диван, за вікнами була суцільна темрява. Гули ноги, йшла обертом голова. Останнє — від ейфорії. Досі свобода була для мене абстрактною річчю. Тепер я зрозумів, що це таке насправді. Та я був надто змученим, щоб насолоджуватися радощами і, абияк постеливши ліжко, провалився в рятівний сон.

А сон став просто-таки бальзамом на всі мої душевні рани. Мені наснилася Світлана. І як наснилася! Я сидів у неї вдома. На тій самій кухні ми пили каву і шампанське з цукерками — святкували перемогу. Вона виявилася зовсім не такою. Кудись подівся той індиферентний вираз її обличчя. Вона сміялася та жартувала. Раділа за мене. Ніколи б не подумав, що Світлана може бути такою. Це виглядало, наче якась казка. А потім вона запросила мене залишитися. Одного разу вона вже робила це, та я, дурний, відмовився. Хоча, власне, тоді мені було не до того. А тепер… І я залишився. Дивовижний сон. У мене ніколи не було такої жінки. Ми кохалися довго, і хотілося, щоб цьому не було кінця. Я не міг сказати, скільки реального часу це снилося, але, здавалося, що цілу ніч. А Світлана все дивувала й дивувала мене. Як я хотів, щоб це не закінчувалося ніколи! Але вона раптом вирішила провести невеличкий сеанс гіпнозу. Щось пояснювала мені, а потім сказала: «А на рахунок „три“ ти прокинешся». Я запротестував, адже знав, що це всього лише сон, з якого так не хотілося прокидатися! Понад усе на світі не хотілося мені зараз прокинутися, але було пізно. Вона промовила «три», і я розплющив очі.

«Що ж ти наробила…» — подумав я з жалем, лежачи і дивлячись у стелю. Зіпсувала такий сон! Шкодувати було про що. Кілька хвилин я лежав, перетравлюючи свої враження. Та за вікном давно був білий день, і час уже вставати. Я глянув на годинник і присвиснув. Друга година! Оце так дав! Хоча, власне, з такою жінкою можна спати й довше. Цей каламбур мені сподобався, і я бадьоро зіскочив з ліжка. Щоправда, мій годинник, напевно, барахлив. Я давно його не перевіряв, навіть дата на циферблаті збилася.

Але настінний годинник також показував другу. Що б сказала Світлана, почувши розповідь про мій сьогоднішній сон? Звичайно, я розповім їй, тільки коли? Не сьогодні і не завтра, це точно. Я не міг наважитись подзвонити їй так скоро. Моя перемога вимагала перевірки, підтвердження часом. І в першу чергу потребував цього я сам. Лист, написаний мною і залишений в книжковій шафі Світлани, начисто вилетів з голови. Вона ж могла його знайти саме зараз! Я зіскочив з ліжка і запхав постіль у шафу. Хотілося діяти. Вдягнувши спортивний костюм та легку куртку, я вискочив на весняне повітря. Самопочуття було на диво бадьорим. Мені вдалося-таки добре виспатися. Чомусь тільки скиміла права щока. Напевно, я відлежав її під час довгого сну. І ще одне. Мене переслідувало відчуття якогось знайомого і дуже нехарактерного для мого житла запаху. Що це за запах? Його тут ніколи не було. Опинившись надворі, я зрозумів, що джерело його — не в кімнаті. Запах ішов від мене самого.

Невелика лісопосадка починалася відразу за метеостанцією. Я побіг туди і почув, як розчиняється вікно.

— Юрію Михайловичу! — почувся крик. Лаборантка Оля махала мені рукою. — Годі бігати! Працювати хто за вас буде? Звіти…

— Післязавтра побачимося! — прокричав я на ходу, махнувши рукою у відповідь. До кінця моєї терміново взятої відпустки за свій рахунок залишався ще один день.

— Майте совість, Юрію Михайловичу! — почулося здалеку. — Я за вас…

Далі я вже не чув. Погода була суха, тепла, настрій прекрасний. Біглося легко. Пробіжка затяглася надовго, потім була прогулянка, а між ними обід. Виявилося, що в мене непоганий апетит. А ввечері я знову пішов гуляти. Я шукав його. Але пса ніде не було. Я міг спокійно жити, шкода тільки, що відвик від цього.

Та надолужувати було не так уже й важко. Готуючи вечерю, я глянув у газету. Треба ж так випасти з життя! Виявляється, сьогодні київське «Динамо» грає перший весняний матч розіграшу Кубка чемпіонів! Вечерю я відразу покинув. Матч тривав уже десять хвилин. Вчасно я схаменувся. Біди й негаразди забуваються скоро, і я вже від душі розпікав себе за те, що мало не пропустив такого футболу. Але після збудження настало розчарування та подив. Ніякого матчу не показували. Я перемикав канали і обурено сопів. Напевно, перенесли час трансляції. А так схотілося раптом гарного футболу! І сівши вже за вечерю, я не витримав і смикнувся до телефону. Найзапеклішим з уболівальників, якого я знав, був той самий Григорій.