Олексій Волков - Виконавець

Першу порцію енергії було передано тоді, коли Гаркуша вбив старого Гончарука. Друге зло скоєно, коли її саму — сімейну реліквію Гончаруків — той же Гаркуша назавжди відібрав у Петра. А далі… Далі пішло-поїхало. Хіба може бути більше зло, ніж смерть близьких та рідних людей, дітей? Хіба може бути більше зло, ніж роки, проведені на чужій землі в неволі, в злиднях та приниженнях? Адже, якщо вірити сну, саме цю рушницю й підкинув тоді на горище хати Гончарука винахідливий Гаркуша. І, знайдена під час обшуку, за іронією долі, саме вона знову стала причиною його подальших нещасть. Хіба може бути більше зло, ніж смерть вірного друга, яким, напевно, був для Петра його відданий пес? Мабуть, Гончарук уже й не вважав за особливе зло ту мить, коли, діставши кулю в груди, помирав у сирому весняному лісі наодинці зі своїм довічним ворогом і катом, втрачаючи останню надію на правду та помсту. Надію, яку забрав у нього Гаркуша з допомогою цієї ж рушниці. І ось тепер ця енергія кривди та зла, що протягом років старанно нагніталася з одного нематеріального простору в інший, рвалася, прагнула до рівноваги і готова була вибухнути. І важко оцінити наслідки цього вибуху, принаймні для мене.

Я вдягнув суху білизну і вбрався в мисливський одяг, а після цього розібрав рушницю. Мій страх кудись подівся. Жах буває перед невідомим. Я ж тепер усе розумів, принаймні так вважав. Мені було шкода, що все так сталося. Та назад не повернеш.

Я ще раз густо змастив частини рушниці, загорнув кожну окремо в суху ганчірку, просякнуту мастилом, і поклав усе в великий поліетиленовий пакет, який міцно зав’язав. Я розумів, що мушу її позбутися, гадаючи, що тепер ніхто не міг володіти нею без небезпеки для себе. Шлях був далекий, тому лопату тягнути з собою не хотілося, і я причепив до пояса великого мисливського ножа. Вимкнувши світло, вийшов за двері. Він сидів тут. Зберігаючи дистанцію, я обійшов його збоку і попрямував до краю містечка. Лише раз мені закортіло озирнутися. Пес, як і належало, йшов за мною на тій самій відстані. Навряд чи його тепер варто так називати, але чогось кращого я придумати не міг, та й не відчував потреби. Адже хай би що це було, я хотів з ним розпрощатися раз і назавжди.

Ось-ось мало світати. Дощ припинився. Йти гостинцем не хотілося і, розрахувавши приблизно кут, я пішов навпростець, швидко, наскільки дозволяла багнюка під ногами. Однаково, так вигравався час. Поступово розвиднілося. У весняному лісі було свіжо і водночас парко. На пагорбах збирався ріденький туман, який зовсім не заважав орієнтуватися в незнайомих місцях. Швидка ходьба розігріла. Час від часу на схилах траплялися розсипи пролісків та інших лісових квітів. Це було дивовижно. Близько чотирьох годин я простував лісом і нарешті вийшов на пагорб, з якого виднілося село Надлісне. Напевно, о такій самій весняній порі тут стояв і Петро Гончарук, думаючи свою гірку думу, і не підозрював, що за кілька хвилин впаде у ці лісові квіти.

Пес сидів поруч. Тільки здіймалися його боки, крізь які проступали ребра. Іноді мені навіть здавалося, що я чую його дихання. Взагалі, за останні години моє ставлення до цієї незрозумілої істоти змінилося. Я вже зовсім інакше дивився на нього. І все ж таки не міг без здригання бачити чорні отвори його очиць.

Сівши боком до нього, я відпочив кілька хвилин. У лісі панувала тиша. Тільки пташині співи і наше дихання. Я скинув куртку, витяг з піхов ножа, відгріб ногою листя і заходився копати. Яма вийшла завширшки в дві долоні, довга, завглибшки вище коліна. Я втоптав на дні землю і поклав пакунок з рушницею. Тут вона і зогниє років за тридцять — сорок. Від цього не врятують ні мастило, ні поліетилен. І все ж таки, зігнувшись, я зав’язав кінці мішка ще на два гудзи, а маленькі кінчики, що лишилися, зрізав ножем під самий вузол. Кинувши на пакунок шмат кори, я нагорнув викинуту землю, а зверху притрусив листям, так, ніби тут нічого й не робилося, і тільки тепер розігнув закляклу спину.

Він сидів поруч і дивився на мене. І коли ненароком я заглядав у його чорні діри, виникало жахливе враження. Цієї миті здавалося, що я не належу собі. Весь холонучи, я відводив очі. Таке відчуття неможливо витримувати довго.

— Ну, ось, — сказав я, — роби з нею що хочеш.

Тепер треба було йти. І від думки про це моє серце знову стискалося. А що як він не залишиться тут? Що як знову піде за мною? Що тоді?! Що б сталося тоді, я не знав. І тому, вдягнувши куртку, ступив крок назад. Він не ворухнувся. Я ступив ще крок. І ще. Він сидів на місці. Я зрозумів, що більше ми не побачимося.