Олексій Волков - Виконавець

І раптом у моїх думках зринув ще один досі не згаданий персонаж цього сну. Мені снився Буран. Мій любий Буран стрибнув на вбивцю, рятуючи мене, і віддав за це своє життя. Але ж це був не я! Це був Петро Гончарук. Я тільки грав його роль. Отже, і Буран рятував не мене, а його, Петра. Але ж це було кіно, і Буран також, напевно, лише грав у ньому чиюсь роль! Доле моя нещасна! Чию? Чию роль грав Буран?!

Невідома сила підкинула мене і поставила на ноги. Я кинувся вперед і штовхнув перед собою двері. Це був він. Він сидів за два кроки від розчинених дверей чорною плямою у болоті, під дрібним холодним дощем, і дивився на мене своїми незрячими очима. Зараз, у суцільній темряві, я не міг бачити пошматованих грудей, куди вдарила Гаркушина куля.

І зі мною щось сталося. Несподівано проясніло в голові. Думки набули якоїсь життєвої сили та рухливості. Я знову міг згадувати та аналізувати. Те, що складалося, було фантастично, навіть не те слово. Я не міг дібрати такого слова, щоб все достовірно оцінити.

Чому дід у Надлісному не розповів мені, що в Петра Гончарука був (якщо справді був) чорний пес? Але ж я і не запитував його про це. А запитав, чи був собака в Гаркуші. Адже це була його рушниця і на ньому, тільки на ньому сконцентрувалася вся моя увага. Але дід усе ж таки дещо підказав мені. Просто я не звернув уваги, не зрозумів, про що він. І багато б я дав, щоб мати змогу зараз перепитати його про це. Як він тоді сказав, коли я запитав про Гаркушиного пса? «А інший — ні скарбу, ні долі, самі біди, та злидні, а тварини Божої напризволяще не покине, ще й шматком хліба поділиться». До чого таке? Це ж він, напевно, Петра мав на увазі! Адже лише про двох людей ішла мова — Петра та Гаркушу. Напевно, повернувшись із Сибіру, Гончарук привіз із собою пса. Не покинув, коли повертався. Відбувши табори, Петро деякий час жив там вільно, отже, міг тримати собаку. Так, я не звернув тоді уваги на кинуте старим. Невже він справді мав на увазі Петрового пса? Господи, оцього самого, що сидить перед і мною, того, який не може дивитися і не залишає слідів? Таким чином, пес все-таки існував? Важко сказати, що це було зараз, але він справді існував. А що як… І в мене аж дух перехопило. А що як у моєму дивовижному сні зовсім не було відхилень від реальних подій? Що як цей сон — подарунок долі, мій останній шанс? І я взявся його аналізувати.

Отже, Гаркуша, привласнивши частину Петрового майна, міг стати володарем і цієї рушниці. Моєї рушниці. Виходило, що це не Гаркушина рушниця. В мене була рушниця Гончаруків! Свого часу вона належала старшому лісничому графа Лодзінського і переходила у спадок від батька до сина, поки останнього з цих лісничих — Петрового батька — не застрелив Гаркуша. І якщо слідство встановило, що старого лісничого застрелили з власної рушниці впритул, цілком імовірним ставало те, що Гаркуша, заволодівши якимось чином рушницею, вистрілив у старого Гончарука і втік, а її залишив на місці вбивства. І ось, уже пізніше, допомагаючи «розкуркулити» Петра і привласнивши частину його майна, Гаркуша вдруге захоплює рушницю. А далі… Далі, якщо вірити сну, цей «Зімсон» у руках убивці продовжує свій кривавий шлях і саме від його пострілів гинуть дружина й дитина Гончарука. Але й на цьому не закінчується. Вже у повоєнні роки, підкинута і захована на горищі його нової хати, вона стає причиною арешту Петра, його ув’язнення та вислання. Та й на цьому не заспокоюється виродок, який став справжнім прокляттям родини Гончаруків. Не інакше, як старі зв’язки в органах дозволяють йому знову заволодіти рушницею, конфіскованою в Петра під час арешту. Він наче відчував потяг до цієї заповітної речі. Бажання володіти нею стає для нього непереборним. І ось, уже через роки, знову лунають постріли. Падає мертвим вірний пес, захищаючи господаря, і сам Петро Гончарук. Ось — фінал.

Я зітер краплі з обличчя і тільки тепер відчув, як сирий холод охопив моє тіло під мокрою футболкою. Я вже давно тремтів як у пропасниці. А темна постать пса так само нерухомо сиділа переді мною, гублячись у пітьмі. Тремтячими руками я обережно зачинив двері.

І ось тепер цією рушницею володів я. Що це могло означати для мене? Та, як не дивно, я розумів. Розумів завдяки Світлані. Без неї мої шанси дійти до суті дорівнювали б нулю.

Через цю рушницю відбувся той самий перерозподіл нематеріальної енергії, в даному разі — енергії зла. З допомогою цієї зброї протягом багатьох літ зло перекачувалося в одному напрямі — від Гаркуші до Петра Гончарука. Всі ці роки одна людина кривдила іншу, причому зв’язок з нематеріальним відбувався тільки через один і той самий матеріальний об’єкт — оцей старий «Зімсон» дев’ятсот сьомого року випуску, який, дбайливо відреставрований, лежав зараз переді мною на столі.