Олексій Волков - Виконавець

Вона невдало замовкла і чомусь знітилася. Тільки тепер я зауважив, що на ній ще немає косметики, а з-під халата виглядає нічна сорочка.

— Пробачте, — сказав я, — це надто ранній час для візиту, до того ж без попередження. Напевно, я надто вам докучаю.

— Давайте не будемо про це, — м’яко заперечила Світлана, беручи мене за рукав та підводячи до крісла. — Якщо ви мені докучатимете, я сама вам про це скажу. До речі, за це мене й не люблять. Знаєте, в колі моїх знайомих я маю репутацію досить безцеремонної людини. Тому можете не боятися створити мені якісь незручності. То що там у вас? Б’юся об заклад, з’явилося щось нове. Ваш вигляд промовисто про це свідчить.

— Від вас нічого не приховаєш, — відповів я. — Не заздрю вашому майбутньому чоловікові. Ну, тільки в цьому плані, звичайно…

Світлана глянула на мене й усміхнулася, як завжди, стримано, самими губами:

— Дякую за комплімент. Своєму минулому чоловікові я і сама б не позаздрила. Щодо майбутнього… Зарікатися на майбутнє — дуже невдячна справа. То я готуватиму? А ви розповідайте.

Я кивнув. Так навіть було легше, коли вона стояла біля плити, спиною до мене. Я знав, що вона слухає уважно і не пропустить жодного мого слова. Я ж не нітився під її поглядом, більше того — міг навіть роздивитися її зі спини. Мені й справді було не до жінок, втім, навіть те, що я мав зараз розповісти, приємніше розказувати такій жінці, яка стояла переді мною. Це факт. Та розуміючи, що це не зовсім чесно, я відвів погляд і сказав:

— Не знаю, можливо, я помиляюся, може, це не має ніякого значення, але мене все наполегливіше переслідує відчуття: те, що відбувається зі мною, точніше — щось подібне, — уже було. Ситуація, коли за кимось ходить чорний пес, мені чомусь почала здаватися знайомою. Я наче чув колись про щось таке, а можливо, читав. Або бачив у якомусь фільмі… Словом, мене це все сильніше турбує. Воно ніби крутиться десь у голові, я ось-ось повинен згадати! Але не можу… Не знаю, мабуть, це зовсім не важливо, але воно все більше не дає спокою. Що мені робити? А що як це все-таки мій шанс?

Вона сіла навпроти і подивилася на мене.

— Таке відчуття з’явилося в мене після вашого першого сеансу гіпнозу. Раніше — скільки пес за мною лазив — такого не було. І ось, як я познайомився з вами і почав працювати цілеспрямовано, воно зі мною практично постійно. Я повинен це згадати. Якомога скоріше…

— Сподіваюся, тут я зможу вам легко допомогти, — сказала Світлана. — Той самий гіпноз. Зараз ви згадаєте.

Зараз я згадаю. Щось знову несміливо засмоктало під грудьми. Мене чекало ще одне випробування або розчарування. Що зараз подарує мені ця дивовижна жінка? Повна невідомість. Зараз….

Вона повернулася зі знайомим нічником та лампою, і за кілька хвилин перед моїми очима знову попливли хвилясті золоті рибки на м’якому блакитному тлі. Я зробив зусилля.

— Не треба, — спокійно сказала Світлана, — не витрачайте енергії. Зустріньтеся зі мною поглядом. Ми з вами контактуємо через погляд. Тільки через погляд. Це дуже легко, — вона говорила повільно, її голос звучав, наче музика. — Не бійтеся. Розслабте усі м’язи… Не думайте… Пустіть мене всередину…

Я невідривно дивився в її неповторні очі. Прості та спокійні. Вони діяли як знеболювальні ліки. Поступово я починав бачити повіки і навіть тоненькі, ледве помітні зморшки в куточках біля очей, лише тепер усвідомлюючи, що на них вже немає окулярів. А стан, у якому я перебував, неможливо було передати. Щось близьке до блаженства. Я занурювався в її погляд і хотів, щоб це тривало без кінця. Божественна Світлана…

Та раптом я відчув, що все зараз скінчиться. Майнула думка: «А для чого це все?» Я не хотів її пускати, але вона пролізла до моєї свідомості. Навіщо? Миттю все пригадалося. Її повіки здригнулися, і вона легенько поклала свою долоню на мої. Це довершило ефект — чарівна аура зникла. Стало зрозуміло, що все вже завершилося. Я через силу проковтнув. Світлана мовчала.

— Ну? Що? — ледве зміг вимовити я.

Її губи розтулилися… Зараз з них злетить те, що, може, змінить усе або не змінить нічого! Але вони вимовили тільки два слова, які нічого не означали. Точніше — означали повну нісенітницю.

— Мішка-шаман, — сказала вона.

Я роззявив рота і лупав очима. Більшу дурницю важко було вигадати. «Мішка-шаман». Що це? Напевно, з якоїсь книжки. Але я навіть не пригадував, щоби читав про таке. Можливо, дуже давно. Шамани — це десь у Сибіру, на півно…

Моя думка зависла на середині. Мабуть, на якусь мить у мені зупинилося все, не тільки думка. Я схопився руками за стіл, підводячись. Напевно, я зблід, тому що Світлана, злякавшись, також скочила зі свого крісла й схопила мене за руки, а я машинально ступив кілька кроків до виходу, поки зрозумів, що вона міцно мене тримає.