Олексій Волков - Виконавець

— Куди ви? — схвильовано спитала вона. — Куди ви йдете?

Тільки це запитання примусило мене остаточно отямитися.

— Дякую, — сказав я. — Ви зробили диво. Мені треба йти. Мені терміново потрібно їхати.

— Куди їхати? — не розуміючи, перепитала вона.

— До Уренгоя.

— Куди-куди? До Уренгоя?! Це що — Росія? Сибір? Навіщо?

Але я не міг так просто стояти на місці. Я дізнався усе, що мені було потрібно, усе, що можна було знати на даний момент, і тепер не міг стояти на місці ні хвилини. Я прагнув діяти. Я мусив їхати до Уренгоя. Негайно! Але Світлана просто-таки вчепилася в мене зі словами, що нікуди не пустить, доки не знатиме, в чому річ.

— Я не можу. Я не можу сидіти і розповідати байки, тоді як щойно дістав можливість зробити щось для свого порятунку. Пожалійте мене, прошу вас. Мені так довго довелося бути загнаним у глухий кут, і ось нарешті…

Та вона й слухати не хотіла. Я майже насильно був засаджений назад у своє крісло. Переді мною з’явилася чашка кави, а Світлана без упину говорила, не дозволяючи мені вставити навіть слова. Пручатися було важко. Несподівано з’явилася спрага, така сильна, що чашку з кавою я випив одним проковтом. Від міцної кави на голодний шлунок навіть закрутилася голова і тілом розлилася якась легкість. Я відкинувся на спинку й заплющив очі…

Літак приземлився в невеличкому аеропорту. Сонячний день був у розпалі. Від довгого польоту ще вібрували зуби і шуміло у вухах. Мені довелося сидіти спереду, ближче до кабіни. Просто переді мною, в ілюмінаторі виднівся розміщений на крилі мотор. Дві години сидіння поруч із ним геть відбили в мене слух.

— Ану, Юрко, давай залабаємо щось гідне, поставимо на вуха цю діру, га? — сказав Андрій, знімаючи гітару, що висіла в нього за плечима, — дивись, що тут робиться, а казали — Уренгой, Уренгой…

— Пішов ти, — сказав я, — відчуваю, що я сам зараз стану на вуха.

І, треба сказати, я мав рацію.

Аеропорт — одноповерхове приміщення, нечисте та шкарадне, яке не мало навіть людських лавок. Просто попід стінами на клумаках сиділи та лежали пасажири, переважно брудні та змучені. Тут же їли й спали. Де-не-де валялися п’яні, відгонило бридким перегаром. Гидка картина.

Автобуса довелося-чекати понад дві години, хоча за нього було домовлено наперед. І ось, нарешті, ми вже трусилися розбитою старою дорогою. З усіх щілин автобуса від цієї трясовиці здіймалася пилюка. Спека нестерпна, не допомагали навіть розчинені вікна. Але за годину їзди автобус з нашим будзагоном таки заїхав на територію РСУ 10. Це було те, до чого ми так прагнули, — Сибір і ударна будова, а разом з тим — романтика та, за нашими мірками, шалені гроші.

Днів із десять ми працювали усі разом на території РСУ. Чого тільки не довелося робити — розбирали старі цегляні стіни, виготовляли з бетону тротуарні плити, залізобетонні споруди, вирівнювали котловани. Робота була в основному брудна, виснажлива та нецікава — уявлялося все дещо інакше.

Начальник РСУ Анатолій Альфредович Гессленг, виходець з полонених під час ще першої світової німців, був своєрідною людиною. Колишній штангіст, потужної статури, але вже досить опасистий і з мішками під очима, він міг зранку, випромінюючи благородний гнів, прилюдно розпікати когось зі своїх заступників, а ввечері, будучи безбожно п’яним, сидіти просто на підлозі в коридорі біля нашого туалету й верзти казна-що. Доводилося підтримувати розмову, слухаючи ці п’яні «базари», щоб не образити шефа. Хоча загалом він не був прикрою людиною. Відразу після приїзду наш загін отримав у користування телевізора та два холодильники, швидко вирішилися й інші нюанси налагодження побуту. А одного разу під час обідньої перерви він завалився до нашої кімнати, несучи просто на плечі розрубану навпіл коров’ячу тушу, щойно привезену з підшефної ферми.

Син директора РСУ, Саша Гессленг, працював тут же, на різних роботах, навчаючись заочно в політехнічному інституті. Одного разу командиру нашого будзагону від старшого Гессленга надійшла пропозиція організувати виїзну бригаду для прокладання електролінії вздовж майбутньої автостради практично в диких місцях. Бригадиром туди мав їхати його Сашко. Напевно, директор передбачав і якийсь особистий зиск, направляючи туди студентів, не надто компетентних у складанні нарядів та проведенні розрахунків, але умови виглядали явно вигіднішими, аніж на роботі в РСУ, і ми погодилися. Я попросився до бригади одним із перших.