Олексій Волков - Виконавець

Дід криво посміхнувся.

— У сусідньому селі гарнізон стояв. До нас тоді часто енкаведисти приїжджали. Таке робилося… У декого все відбирали, а декого й самого забирали. Ото з тих часів і почали всі боятися Гаркуші. Говорили пошепки, що то його рук діло, що нібито він з ними співпрацював. Винюхував та складав наклепи всілякі. Навіть говорити боялися. Не забув Гаркуша і про Петра. Все в нього забрали. Казали, що Гаркуша й собі багато чого привласнив. Але всього він забрати не зміг. Галя вийшла-таки за Петра. Бідували вони чорно, а тут і війна. Таке заварилося… Петра в сорок першому забрали на фронт. І цього ж року, взимку, спалив Гаркуша його хату. Так люди казали, хоч ніхто й не бачив. А жінку з малою дитиною застрелили. Він, Гаркуша, як німці вже йшли, то зник кудись. Аж потім по війні з’явився. Ніхто не знає, де був. Тільки раз і бачили його в наших краях — якраз тоді, взимку, коли з Гончаруковою сім’єю оце сталося. Тому й думали на нього. А так ніхто не бачив… Та чи тільки з ними таке лихо було? — дід важко закректав, згорблюючись ще нижче. — І моїх двоє братів десь спочивають…

Очі в старого стали вологими, і він все частіше ними кліпав. Йому важко було про таке згадувати. Але потроху дід заспокоївся.

— А що ж сталося потім? — не втерпів я.

Старий наче здригнувся від несподіванки — очевидно, перебував весь у своїх думках. Він підвів очі і глянув на мене.

— Потім Петро повернувся в село, по війні вже, і дізнався, що сталося. А тоді його вислали в Сибір, він відбув табори…

— Як? За що? — перебив я, збентежений несподіваним поворотом подій, забувши на мить про себе та свої турботи.

— А за що тоді висилали? — відповів дід запитанням на запитання. — Почав колупати минуле, хотів дізнатися, як усе було. І видно таки до чогось дійшов, запахло декому смаленим. Одного разу нагрянули несподівано до нього з обшуком. Знайшли зброю. Нібито незаконну, крадену. Відразу заарештували його. А як уже заарештовували тоді за таке, то ви самі розумієте… Та й полон німецький йому, бідаці, пригадали. Казали люди, що то не його зброя, підкинули йому начебто. Отак, чоловіче, сталося.

Старий знову замовк, відшкрібаючи щось прилипле від дерев’яного столу, але за якусь мить вів далі…

— А повернувся Петро з Сибіру років, напевно, з дванадцять тому. Міг і скоріше, після амністії, та не поспішав у рідні краї. Напевно, важко тут було йому з думками та спогадами. Та все ж таки повернувся. І Гаркуша його вбив. Підстеріг у лісі — й застрелив. Гончарук таки щось знав, і той виродок його боявся. Він, як повернувся Петро, то все наче якийсь зачумлений був — або лісом ходить, або на подвір’ї сидить. Щоправда, того разу знайшли, хто вбив. Судили його. Більше Гаркуші в селі не бачили. Може, й досі сидить, як не вмер. Також немолодий уже. А може, й вийшов та вештається де іншими місцями. Такий у нас світ, що усякій погані легше прилаштуватися. А ви, скажіть мені, часом… — почав було старий, але так і замовк, не доказавши.

— Що сказати? — перепитав я.

— Та нічого, так… Вже й забув, що думав… А взагалі, ви з яких країв будете?

— Сам я родом з Хмельниччини, а живу тут, уже давно. А що?

— Та нічого, цікавлюся…

І ще з півгодини теревенив мені дід про свої біди — минулі й теперішні, доки я не зрозумів, що нічого більше від нього не доб’юся. А надворі було темно наче увечері. Сік дрібний дощ. Низькі свинцеві хмари, здавалося, зависли, зупинилися на місці. Під ногами була чорна кваша. Дід стояв на ґанку, спершись на палицю, і дивився вслід. А мені тепер — бездоріжжям, такою погодою, в яку добрий господар і собаки на двір не… Я зупинився і озирнувся — старий все ще стояв на ґанку.

— Діду, а в Гаркуші був пес?

Як я міг забути запитати про де? Тепер я стояв і з завмиранням серця дивився на старого.

— Пес? — здивовано перепитав він. — Може, й був коли який собака в нього, мав, так би мовити, нещастя. Не доведи Господи такого господаря. Він же не те, що пса, людини не пошкодує. Інший — ні скарбу, ні долі, самі біди та злидні, а тварини Божої на призволяще не покине, ще й шматком хліба поділиться… Пам’ятаю, раніше був у нього якийсь цепний пес, здоровезний, що всі боялися. Якось уночі він почав чогось вити — чи то, може, з голоду, чи що… Гаркуша вийшов з хати, взяв рушницю та й застрелив його, а тоді ліг собі спати — спокійно. І лише наступного дня увечері відв’язав та в рів викинув.

Від цих дідових слів у мене аж засмоктало під грудьми. Що це? Не може бути! Невже я наблизився до суті? Зв’язок ставав очевидним. Це могла бути саме та рушниця, з якої його застрелили, і зараз нею володів я. Прекрасний сюжет. Здоровезний злий пес, застрелений господарем, стає наче закляттям цієї рушниці і переслідує усіх, хто володіє нею. Краще, ніж Собака Баскервілів. Хоч бери й починай писати. Я сам не розумів, як прорізався в мене цей недоречний гумор. Напевно, тому, що навіть після знайомства зі Світланою та введення в курс «нематеріальних» справ, я не міг уявити собі таке. Не міг уявити зараз, коли надворі день, а поруч зі мною людина. А що я скажу за кілька годин, коли настануть сутінки і я опинюся сам?