Олексій Волков - Виконавець

— А що ви хотіли?

— Та от чув, що ви ріжете гарні образи, а тепер і сам бачу. Хотів дещо замовити.

— А звідки ви приїхали? — якось із недовірою запитав він.

— З Франківської області.

— А що, і там чули про мої образи? Звідти ніби ніхто їх не має, хіба…

— Чули, — відповів я, — а може, маєте які готові, то я б подивився, може, й домовилися б з вами?

— Я не продаю образів, — сказав він, — а навіщо вам?

— Для себе, — відповів я, — так, до хати просто…

— Не знаю, — сказав він, — я роблю їх на церкви. Я не заробляю цим. Так, часом чимось люди, за них мені допомагають, щоб не був голодний та роздягнутий. А за гроші я не роблю.

— То, може, якось по-іншому домовимося? Адже я їхав сюди заради цього.

Він тільки знизав плечима:

— Не знаю, я не роблю на замовлення. А ось ці — то мають приїхати з церкви одної, забрати.

Він замовк. Розмова не клеїлася. Вести дальші дебати про образи з надією розговорити його під час роботи було безглуздо. Мені натякали, що час прощатися.

— Пробачте, — сказав я, — я збрехав вам, бо приїхав не по образи. Я потрапив у дуже скрутну ситуацію. І маю надію, що ви можете мені допомогти. Інакше мене чекає щось жахливе.

— Я нічого не маю і мало що можу, — відповів чоловік, не дивлячись на мене, а вказуючи на свої безпомічні ноги.

— Можливо, таке саме чекає і на мене, — сказав я, — якщо ви не схочете розповісти те, що я попрошу.

— І що ж ви хочете знати?

— Про вашу хворобу. Про її причини, як це сталося з вами.

Він дивився на мене з нерозумінням і підозрою, а потім промовив:

— Що вам до моєї хвороби? Ви молодий, здоровий, вам таке не загрожує. Я взагалі вас не знаю, і мені вже треба відпочивати.

— Послухайте, пане Петре, вибачте, не знаю, як вас по батькові, я не брешу вам цього разу і не і маю ніяких поганих намірів. Я справді в скруті, й моя теперішня ситуація дуже схожа на вашу, коли ви захворіли, ще в дитинстві. Вам шкода сказати мені кілька слів, які, можливо, врятують мене від того, що є зараз з вами, або ще гіршого? Що ж мені стати на коліна, щоб переконати вас?

— Не треба, — тільки тепер він подивився мені в очі, — я не розумію, що ви хочете знати. Я захворів ще хлопцем. Мені було чотирнадцять років. Відтоді й відняло ноги. Навозилися мої батьки по лікарях, і толку з того… Отака, чоловіче, хвороба. Якщо вам тепер буде легше, то я радий.

— Ні, — відповів я, — не буде. Ви не сказали нічого про її причину.

— Та я ж не медик, щоб знати її причину. Колись лікарі пояснювали щось, так, на хлопський розум, та я вже забув. Послухайте, а звідки ви знаєте про мене і мою хворобу, якщо самі здалеку?

— Знаю, і про можливу її причину також, ту, що ви приховуєте. Мені розповів Семен.

— Який Семен? Я не знаю ніякого Семена.

— Ой, пробачте, це його прізвисько. Василь, Василь Федорович Семененко. Пам’ятаєте такого?

Він думав напружено, а потім сказав:

— Семененки живуть у селі… Який-то Василь? Василь…

— Той, з яким ви гралися в компанії хлопців поблизу лісу.

— Василь? Син Федора Семененка? Так він хтозна-коли ще поїхав. Чи взагалі буває тепер тут, і батьки його виїхали.

— Ми з ним живемо в одному місті й товаришуємо, — сказав я. — Він і розповів мені ту історію.

— Яку історію?

Його погляд і далі залишався підозрілим. Крім того, тепер у ньому, мені здалося, промайнуло якесь побоювання.

— Історію про те, як ви побачили щось незвичайне.

— Я не розумію, про що ви говорите.

— Вам довелося зіткнутися з чимось незвичайним, і, кажуть, це стало причиною вашої хвороби.

— Я не пам’ятаю, — він знизав плечима, — щоби бачив щось незвичайне.

— Так, ви не бачили, а вони бачили. А ви їм не вірили. Це була якась темна постать, що йшла лісом. А невдовзі після цього з вами сталося це нещастя. Хіба не так? Хіба ви можете пригадати іншу причину?

Я дивився в його очі, але бачив одне — йому була неприємна ця розмова. Замість відповіді він попросив мене відкрити шухляду в шафі й дістати звідти папку з паперами. Вона була стара й розтріпана, ледве трималася купи. Попорпавшись, він дістав звідти такий самий затертий документ і простяг мені. Я звернув увагу на штамп у його верхньому кутку — Київський науково-дослідний інститут неврології та нейрохірургії. Зміст виписки зводився до того, що в хворої дитини, Кавінського Петра, п’ятнадцяти років, захворювання, яке називається мієліт, гостра форма, з паралічем ніг, і що проведене лікування не дало ніякого ефекту.

— Але ж… — я повернув довідку, не знаючи, що й сказати.