Олексій Волков - Виконавець

— Напевно, — погодився я, — але моя рушниця випущена 1907 року, ще й в іншій країні. Ви уявляєте собі, скільки людей за цей час могло володіти нею? Ви уявляєте, наскільки важко, та що там важко, неможливо це з’ясувати?

— Так, це складно, — відповіла Світлана. — Але хоча б останнього її власника ви можете встановити. Тож зробіть це, а далі побачимо, чи потрібно шукати інших. Принаймні будемо на це сподіватися.

Я стояв у будці й тер лоба телефонною слухавкою. Години, проведені зі Світланою, зробили свою справу. Я знову був свіжий, працездатний, готовий протистояти псові. Напевно, тому і відчував хвилювання перед зустріччю з Жанною, адже до мене повернулися почуття та емоції, відмінні від жаху. Я думав, як зробити краще — зателефонувати чи з’явитися без попередження. Останнє могло бути недоречним. З іншого боку, зателефонувавши, я міг дістати від неї таку ж відповідь, яку нещодавно дав їй. Це мене не влаштовувало. Будь-що я повинен переговорити з нею, щоб з’ясувати потрібне. І я повісив слухавку.

Знайомі двері, оббиті чорним дерматином… Мені доводилося заходити сюди понад рік тому. На душі було гидко. Пригадалася наша остання телефонна розмова, коли я так не по-доброму повівся з Жанною. Тоді як їй щось було від мене потрібно. А ось тепер, за іронією долі, її допомоги потребував я. А що, як тоді, коли ми говорили востаннє, вона також потрапила в біду, можливо, не менш жахливу, ніж я? Якщо вона так само кидалася навсебіч у пошуках виходу? А я відмовив їй. Просто відмовив — і все. «Та ні, жахливішої біди не буває», — подумав я, натискаючи кнопку дзвінка.

За дверима було тихо. Я дзвонив і чекав, але там ніхто не озивався. Та жага дії не дозволяла мені сісти на електричку й поїхати додому. І, протинявшись містом битих чотири години, я знову подзвонив у ті самі двері. Але знову без результату. Де вона могла бути? На годиннику доходила десята. Не знати навіщо, я подзвонив ще кілька разів і розгублено сперся на поруччя. На сходовому майданчику горіло слабке світло лампочки-«сороківки». Найдешевшої. Я був сам і тому почав відчувати знайоме занепокоєння. Думки про пса з'явилися самі по собі, так несподівано, що мимоволі я озирнувся. Не вистачало тільки йому з’явитися тут. О Господи! Це б визначило все — я маю справу з привидом, а не живою істотою, бо ж перенестись сюди, за багато кілометрів, ще й на четвертий поверх, звичайний пес не зміг би. І якщо згадати, що навіть тепер я не схильний був вірити в існування аномальних явищ, поява тут пса означала б, що в мене остаточно «поїхали шарабани». Хай там як, але від думки, що я можу побачити його зблизька, в мене мало волосся дибки не ставало. Сходовий майданчик мав розміри не більш як три на три метри і на такій відстані… В мене стислося серце. Двома поверхами нижче на сходах курили двоє хлопців, неголосно про щось перемовляючись. Чи є вони перешкодою для нього? Мною заволоділа нав’язлива думка — швидше до них. Відчуваючи, знаючи напевно, що бігти не можна, я почав розвертатись, тримаючись за поруччя, і цієї ж миті за спиною почув якийсь звук. Чийсь рух.

Не тямлячи, що роблю, я оглянувся. Поруч — нікого. Тільки тепер відчув, як гупає серце. Щось відбувалося за зачиненими дверима. Там хтось був. Розуміння, що зараз щось станеться, що мене чекає щось таке, заполонило мене, та я вже не керував собою, а, кинувши весла і обхопивши голову руками, віддався течії. Я мало розумів, що діється, коли наблизився до дверей і покликав:

— Жанно! Жанно, це я!

Тиша, яка настала після цього, вражала. Наче злякавшись, замовкли навіть двоє молодиків унизу. І раптом рух за дверима повторився. Та тільки тепер до мене дійшло, що це не за дверима Жанни, а в сусідній квартирі, двері якої повільно прочинилися, і я побачив у щілині біле зморшкувате обличчя зі спрямованими просто на мене пронизливими очима. Застигши на місці, я дивився в них, не здатний ще якийсь час усвідомити, що переді мною просто стара жінка з сусідньої квартири, яку я бачив і раніше. Вона розчинила двері ширше і нарешті упізнала мене при цьому неяскравому світлі. Їй також доводилося мене бачити. Жінка й далі мовчки дивилась на мене.

— Добрий вечір, — мені врешті вдалося розтулити рота, — я до Жанни, вашої сусідки. Ви не знаєте, вона давно пішла? Я вже купу часу чекаю…

— Е… Жанна… А ви хіба не знали, її немає… Вона померла.

Мій рот роззявився сам по собі, очі, напевно, широко розплющилися, а дух перехопило.

— По… — я не зміг повторити цього слова.