Олексій Волков - Виконавець

Воно виявилося як удар по голові чимось важким, і я ніяк не міг усвідомити, що почув саме його.

— Я гадала, ви знаєте, — сказала жінка, — ви колись часто бували тут.

— Ми давно не зустрічаємось, — відповів я чужим голосом. — А що з нею сталося?

— Вона хворіла….

Як, Жанна? Вона була хвора? Нісенітниця. Що верзе ця стара?

— Ви були її знайомим… Якщо ви не знаєте, вона хворіла на лейкоз, рак крові. Вже буде півроку скоро. А квартира — приїжджала її сестра, хоче продавати. Вже були якісь тут, дивилися…

Далі я вже не слухав. Зміст почутого ніяк не міг остаточно дійти до мене. Жанни більше не було. Важко сказати, скільки тривала її хвороба. Та одне тепер ставало очевидним — під час нашої останньої розмови вона знала, відчувала кінець. І їй щось треба було від мене. Я знав напевно — вона не претендувала на те, щоб бути доглянутою мною в останні дні свого життя. Мало того — вона ніколи б не сказала мені про свою недугу. Знаючи Жанну, це можна автоматично виключити. Їй потрібна була підтримка, просто підтримка, співчуття близької людини тоді, коли стало неймовірно важко. Ще недавно, згадуючи отой її дзвінок, я вважав, що гірше, ніж мені, бути вже не могло. Та я помилився. Мені хоча б давався шанс, хай навіть невеликий, і надія на порятунок. Жанна не мала й цього. Вона сподівалася на цю підтримку, гадала, що дістане її від мене, тому що інших кандидатів у неї не знайшлося.

Я брів темними вулицями серед цього жахливого хаосу людей, вітрин та тролейбусів, а перед очима розпливалися вогні нічних ліхтарів.

Не дивно, що ноги самі принесли мене до знайомого будинку поруч з кафе «Троянда». Незважаючи на пізню годину, Світлана ще не спала. Напевно, я мав жахливий вигляд, тому що, побачивши мене, відразу схопила за руку, затягла до квартири і засадила в те саме крісло.

— Пробачте… — тільки й зміг я сказати.

— Що, він? Він переслідував вас тут?

— Ні, — відповів я, — зараз мені наплювати на нього. Жанна…

Я розповів їй усе. Світлана слухала мовчки й дивилася мені в очі. І я відчув полегшення. Без ніякого гіпнозу, просто так, ніби вона зуміла забрати половину мого смутку. А потім я пив чай і слухав, що вона казала. Щось банальне про те, що в кожного в житті бувають чорні смуги, прикрі помилки, що це все треба вміти переживати і таке інше. Проте мені це допомагало.

Світлана вийшла з кімнати і повернулася з тією самою лампою з рибками.

— Не треба, — сказав я, — не турбуйтеся, я в нормі.

— Звичайно, — відповіла вона, — просто я вам принесла. Ви вже нікуди не поїдете, залишитесь тут. Під неї зручно засинати, а вам треба добре відпочити. Лягайте і ні про що не хвилюйтеся. А завтра все буде інакше, побачите.

Я лежав обличчям в подушку, і думки, що стали якимись кволими та інертними, помалу відпускали мою перевантажену свідомість. Усе неприємне, чим так багатий був сьогоднішній день, залишилося десь позаду й почало віддалятися. Я відчув, а можливо, це мені тільки здалося, як легка ніжна рука ласкаво торкнулася моєї голови перед тим, як зануритися в м’яку всепоглинну темряву, де не було його.

Дні, які настали після цього, були сповнені напруги та марних зусиль. Перший із них довелося провести вдома, збираючи думки докупи. На великому аркуші паперу я розкреслив свою «карту» пошуків, якщо можна її так назвати. На ній у вигляді алгоритму простиралися можливі пошукові напрями. Основні — я зобразив грубими стрілками, і вони мали декілька подальших розгалужень. Тонші означали напрямки, де знайти розгадку, на наш погляд, було менш імовірно. Я врахував усе. Моє життя, до цих подій, було розібрано, розкладено на цеглинки, і всі вони лежали ось тут, переді мною. З відомих причин я поки що залишив напрямок, позначений словом «Жанна». Повертаючись до нього, мене переповнювали такі почуття та емоції, що я втрачав здатність спокійно аналізувати, тому й відклав його. До того ж усі можливі шляхи до істини відрізала її смерть.

Але навіть такі емоції не могли повністю відключити мене від пошуку і в цьому напрямі. Коли всередині все стискалося від згадки про той її телефонний дзвінок, якийсь цинічний раціоналізм усе ж таки знаходив шлях нагору крізь купу почуттів, які могли переповнити, захлеснути мене. І тоді я думав — що все-таки хотіла сказати мені Жанна під час останньої зустрічі? Що? Прощавай — і більше нічого? А якщо ні? Якщо це мало бути щось більше? Якщо саме зараз оце не сказане або не зроблене невблаганно тягне мене туди, до неї? А що як, покидаючи назавжди цей світ, вона збиралася заповісти мені отого пса-каліку з автоматної будки, і тепер він… Від подібної маячні швидко розболілась голова, і мій «комп’ютер» автоматично переставав працювати.