Тесс Ґеррітсен - Грішна

– Детектив, яка веде цю справу, попросила перевірити стан пацієнтки. Знаєте, була ще одна жертва.

– Так, ми чули.

– Я завтра робитиму розтин. Хотіла порівняти характер травм обох жертв.

– Навряд чи ви зможете щось побачити після операції. На рентгенівських знімках і сканах, зроблених, коли її привезли, буде видно більше.

Мора подивилася на пацієнтку й не могла не погодитися. Голова Урсули була щільно замотана бинтами, рани змінилися, виправлені рукою хірурга. Вона була в глибокій комі, дихала за допомогою машини. На відміну від витонченої Камілли, Урсула була жінкою кремезною, масивною, з широкими кістками і простим круглим обличчям дружини фермера. М’ясисті руки обплетені крапельницями, на лівому зап’ястку браслет із попередженням «алергія на пеніцилін». Над правим ліктем був негарний шрам, товстий і білий – наслідок старої, погано зашитої рани. Може, сувенір з роботи за кордоном?..

– Я зробив у операційній усе, що міг, – сказав Юень. – Будемо сподіватися, що лікар Саткліфф зможе не допустити ускладнень.

Мора подивилася на білявого лікаря, який з усмішкою кивнув їй.

– Я Метью Саткліфф, її терапевт, – мовив він. – Вона вже кілька місяців у мене не була. Я лише нещодавно дізнався, що вона в цій лікарні.

– Маєте номер її племінника? – запитав у нього Юень. – Коли він зателефонував, я забув його взяти. Він сказав, що поговорить з вами.

Саткліфф кивнув.

– Маю. Буде краще, якщо я спілкуватимуся з родиною. Триматиму їх у курсі.

– В якому вона стані? – запитала Мора.

– Я б сказав, що стабільна, – відповів Саткліфф.

– А з погляду неврології? – розвернулася вона до Юеня.

Він похитав головою.

– Надто рано говорити. В операційній усе було непогано, але, як я саме казав лікареві Саткліффу, навіть якщо вона прийде до тями, – а цього може й не статися, – цілком можливо, що вона нічого не пам’ятатиме про напад. Ретроградна амнезія – звична справа для травм голови.

У нього спрацював пейджер, він відволікся.

– Вибачте, мушу перетелефонувати. Лікар Саткліфф поінформує вас про її медичну історію.

Він широкими кроками вийшов.

Саткліфф простягнув Морі стетоскопа.

– Можете оглянути її, якщо хочете.

Вона взяла стетоскопа й підійшла до ліжка. Трохи поспостерігала, як піднімаються й опускаються груди Урсули. Їй нечасто доводилося оглядати живих, довелося зробити паузу, пригадати свої клінічні навички, гостро усвідомлюючи, що Саткліфф є свідком того, якою непрофесійною вона почувається з тілом, у якого досі б’ється серце. Мора так довго працювала з мертвими, що з живими тепер почувалася незграбою. Саткліфф стояв в узголів’ї, загрозливо нависав над нею зі своїми широкими плечима й пильним поглядом, дивився, як вона світить ліхтариком в очі пацієнтці, як пальпує шию. Пальці ковзали теплою шкірою, такою відмінною від холодної, замороженої плоті.

Вона зупинилася.

– У сонній артерії з правого боку немає пульсу.

– Що?

– Зліва пульс сильний, а от справа немає. – Вона потяглася по карту, розгорнула на нотатках з операційної. – Ось, анестезіолог тут згадує: «Відзначено відсутність правої сонної артерії. Найімовірніше – анатомічна варіація норми».

Саткліфф насупився, засмагле обличчя розчервонілося.

– Я про це зовсім забув.

– То це давня знахідка? Відсутність пульсу з цього боку?

Він кивнув.

– Це вроджене.

Мора вставила стетоскоп у вуха й підняла лікарняну сорочку, відкриваючи великі груди Урсули. Незважаючи на шістдесят вісім років, шкіра була досі бліда й молода на вигляд. Десятиліття під захистом чернечої ряси вберегли її від старіння під сонячним промінням. Притискаючи голівку стетоскопа до грудей черниці, вона почула рівне сильне серцебиття. Пульсацію непереможеного серця людини, що вижила.

До боксу зазирнула медсестра.

– Лікарю Саткліфф? Рентгенологи просили передати, що знімки грудної клітки готові, можна спуститися.

– Дякую. – Лікар перевів погляд на Мору. – Можемо переглянути й знімки черепа, якщо хочете.

У ліфті вони спускалися разом із шістьма дівчатами-волонтерками – свіжі юні обличчя, блискуче волосся. Вони хихотіли поміж собою, кидаючи оцінні погляди на лікаря Саткліффа. Та попри свою привабливість, він не звертав на них уваги, не зводив серйозного погляду з номерів поверхів, що змінювалися на табло. «Принадність білого халата», – подумала Мора, пригадуючи власні підліткові роки, коли вона працювала волонтеркою в лікарні Святого Луки в Сан-Франциско. Лікарі здавалися їй недоторканними. Недосяжними. Тепер вона сама була такою й добре знала, що білий халат не захищає від помилок. Не дає непогрішимості.