Тесс Герритсен: Грішна

Я щиро вдячна:

Пітерові Марсу та Брюсові Блейку за можливість проникнути в сутність роботи департаменту поліції Бостона.

Маргарет Ґрінволд за дозвіл побачити світ судмедекспертизи.

Джині Сентрелло за невгамовний ентузіазм.

Лінді Мерроу, редакторці, про яку письменник може лише мріяти.

Селіні Волкер, моїй дивовижній трудівниці по той бік Атлантики.

Джейн Беркі, Дональдові Клірі та прекрасній команді в агенції Джейн Ротросен.

Меґ Ралі, моїй агентці, захисниці та провідній зорі. Кращих не буває.

І моєму чоловікові Джейкобу, який стільки років лишається моїм найкращим другом.

Водій відмовився везти його далі.

Ще милю тому, одразу після закинутого хімічного заводу «Октагон», вимощена дорога поступилася місцем зарослій ґрунтовці. Водій почав скаржитися, що зарості подряпають йому автівку, до того ж колеса могли вгрузнути у твань, якою був укритий шлях після останніх дощів. І що з ними тоді буде? Застрягнуть за 150 кілометрів від Гайдарабада. Говард Редфілд вислухав цей потік протестів, знаючи, що це здебільшого відмовки для приховування справжньої причини, з якої водій не бажав туди їхати. Бо ж мало хто здатен просто визнати, що боїться.

Редфілд не мав вибору — мусив далі йти пішки.

Він нахилився вперед, до водія, й відчув запах його поту, щось на кшталт запаху дичини. У дзеркалі заднього огляду, на якому висіло, постукуючи, намисто, побачив пильний погляд темних очей.

— Ви ж почекаєте на мене? — спитав Редфілд. — Тут, на дорозі.

— Довго?

— Може, з годину. Скільки буде треба.

— Кажу вам, там немає на що дивитися. Там нікого більше немає.

— Просто зачекайте, гаразд? Зачекайте. Як приїдемо до міста, заплачу вдвічі більше.

Редфілд взяв наплічника, вийшов із кондиціонованого автомобіля й одразу потонув у морі вологи. Востаннє він ходив із наплічником, коли блукав Європою злиденним студентом, і тепер, знову надіваючи його на кволі плечі в п’ятдесят один рік, почувався самозванцем. Одначе аж ніяк не збирався йти кудись у цій парилці без пляшки очищеної питної води, репеленту, сонцезахисного крему й ліків від діареї. І без камери: залишити камеру він точно не міг.

Пітніючи в пообідній спеці, він глянув на небо й подумав: «Чудово, сонце вже сідає, а в сутінках з’являються москіти. Що ж, малі вилупки, вечеря йде до вас».

Редфілд рушив уперед. Висока трава закривала шлях, він спотикався у вибоїнах, трекінгові черевики до щиколоток угрузали в твань. Було помітно, що транспорт не їздив тут місяцями й мати-природа швидко повертала собі колись утрачену територію. Мандрівник зупинився, важко дихаючи, відмахуючись від комах. Озирнувшись, зрозумів, що автомобіля вже не видно, і йому стало не по собі. Чи можна було довіряти водієві, розраховувати, що він зачекає? Він навіть сюди віз його неохоче, і поки їх кидало в різні боки, бо дорога ставала гіршою й гіршою, водій нервувався дедалі більше. Казав, що тут були погані люди, тут сталися жахливі речі. Вони обидва можуть зникнути, і хто тоді їх шукатиме?

Редфілд пішов далі.

Вологе повітря неначе огортало його. Він чув, як у наплічнику плюскоче вода, і вже відчував спрагу, однак не зупинився, щоби попити. Денне світло втримається ще хіба що з годину, тож треба ворушитися. У траві дзижчали комахи, і йому здавалося, наче у склепінні гілок над головою він чує пташині голоси, одначе зовсім не схожі на пташок, яких він чув раніше. У цій країні все здавалося дивним, нереальним; Редфілд плентався вперед, наче у трансі, і піт цівками стікав по його грудях. Ритм його власного дихання прискорювався з кожним кроком. Якщо вірити мапі, треба було пройти всього лиш півтори милі, однак здавалося, що він йде вже цілу вічність, і навіть свіжий шар репеленту не лякав москітів — у вухах голосно дзижчало, і все Редфілдове обличчя перетворилося на сверблячу маску з пухирів.

Він укотре спотикнувся й приземлився на коліна у високу траву. Виплюнув зелень, що набилася в рот, поки переводив дух, припавши до землі. Виснаження й збентеженість були такі сильні, що він вирішив: час повертатися, сісти на літак до Цинциннаті, підібгавши хвоста. Зрештою боягузтво значно безпечніше. І значно комфортніше.

Редфілд важко зітхнув, сперся рукою об землю, щоб відштовхнутися, й завмер, дивлячись у траву. Поміж зелені щось зблискувало — щось металеве. То був усього лиш дешевий олов’яний ґудзик, але в ту мить він здався йому знаком. Талісманом. Редфілд поклав його в кишеню, підвівся й пішов далі.