Тесс Ґеррітсен - Грішна

Ріццолі прибрала волосся з лиця й поволі випросталася.

– Так. І не варто було пити стільки кави вранці.

– Скільки?

– Три… чи чотири чашки.

– Хіба це не занадто?

– Я потребувала кофеїну. Але тепер він проїдає дірку в мене в шлунку. Мене нудить.

– Я проведу вас до ванної.

– Ні, – знову відмахнулася Ріццолі. – Я здатна дійти сама, гаразд?

Вона повільно підвелася, трохи постояла, наче невпевнена в своїх ногах. Тоді розправила плечі й вийшла з кімнати ходою, що вже нагадувала її звичний гонор.

Звук дзвона біля воріт знову привернув Морину увагу. Вона дивилася, як літня черниця знову вийшла з будинку й почовгала по бруківці відчиняти ворота. Новий відвідувач не мусив нічого пояснювати – черниця відчинила одразу. До двору ввійшов чоловік у довгому чорному пальто, поклав долоню на плече черниці втішним жестом, що свідчив про близькість. Вони разом пішли до будівлі, чоловік не поспішав, підлаштовуючись до її покручених артритом ніг, схилившись до неї так, наче не хотів пропустити жодного її слова.

Серед двору він раптом зупинився й підвів голову, наче відчув, що Мора спостерігає за ним.

На мить їхні погляди зустрілися крізь вікно. Вона побачила худе виразне обличчя, чорне волосся, скуйовджене вітром. І білий проблиск під піднятим коміром чорного пальта.

Священик.

Коли місіс Отіс сказала, що отець Брофі вже їде, Мора уявила собі літнього, сивого чоловіка. Але зараз на неї дивився молодий – не старший сорока років.

Вони з черницею пішли далі, і Мора більше їх не бачила. Двір знову спорожнів, але на витоптаному снігу лишився запис про всіх тих, хто перетинав його нині зранку. Скоро приїдуть санітари з моргу зі своїми ношами й залишать ще сліди.

Мора глибоко зітхнула, страхаючись повернення до холодної каплиці й того похмурого завдання, що їй ще належало виконати. Тоді вийшла з кімнати і спустилася вниз, чекати на свою команду.

Джейн Ріццолі стояла біля вмивальника у ванній, дивилася на себе у дзеркало, і те, що вона бачила, їй не подобалося. Вона не могла не порівнювати себе з елегантною докторкою Айлс, яка завжди здавалася по-королівському незворушною, наче все було під контролем: жодна чорна волосинка не вибивається з зачіски, блискучий червоний розчерк помади на бездоганній шкірі. Те, що Ріццолі бачила в дзеркалі, не було ані незворушним, ані бездоганним. Скуйовджене волосся, наче в духа банші, чорні кучері закривають бліде змучене обличчя. «Я сама не своя, – подумала вона. – Я не впізнаю цю жінку. Коли я встигла перетворитися на незнайомку?»

Тілом раптом прокотилася чергова хвиля нудоти, вона заплющила очі, намагаючись її побороти, опираючись так, наче від цього залежало її життя. Та сама сила волі не могла стримати невідворотне. Затиснувши рота рукою, Джейн стрімко метнулася до найближчої туалетної кабінки – і встигла саме вчасно. Випорожнивши шлунок, вона трохи затрималася над унітазом, не наважуючись вийти з безпечної кабінки. Думаючи: «Це мусить бути грип. Будь ласка, нехай це буде грип».

Коли нудота вщухла, вона почувалася такою виснаженою, що сіла на унітаз і притулилася до бічної стіни. Вона думала про те, скільки роботи попереду, скільки опитувань треба провести, як бентежно буде намагатися витягти хоч щось корисне з цих шокованих і мовчазних жінок. А гірше за все – триматися осторонь, до виснаження триматися осторонь, поки криміналісти шукають свої мікроскопічні скарби. Зазвичай Джейн була однією з тих, хто першими кидається шукати докази – більше доказів, з тих, хто б’ється за контроль над кожним місцем злочину. І ось вона сидить у туалеті, не наважуючись ступити у вир подій, в якому завжди прагнула бути. Воліє сховатися тут, у блаженній тиші, де ніхто не побачить сум’яття на її обличчі. Цікаво, що помітила докторка Айлс – можливо, й нічого. Мертві наче завжди цікавили її більше за живих, і на місці вбивства тіло привертало всю її увагу.

Нарешті Ріццолі випросталася й вийшла з кабінки. У голові стало ясніше, шлунок заспокоївся. Привид старої Ріццолі нарешті повертався в тіло. Біля вмивальника вона набрала в рот крижаної води, змиваючи кислий присмак, тоді хлюпнула водою на обличчя. «Зберися, дівчинко. Не нюняй. Якщо хлопці побачать дірку в твоїй броні, то цілитимуть тільки туди. Це завжди так». Вона взяла паперового рушника, витерла лице і вже збиралася викинути його у сміття, та завагалася, пригадуючи ліжко сестри Камілли. Кров на простирадлі.