Олександр Дан - ІНСОМВІТА. Психологічний трилер з елементами детективу

Усе це нагадувало живопис парадоксального світу Мауріца Корнеліса Ешера 4 4 Ма́уріц Корне́ліс Ешер (нідерл. Maurits Cornelis Escher (17 червня 1898, Леуварден, Нідерланди – 27 березня 1972, Ларен, Нідерланди) – нідерландський художник-графік. Відомий, передусім, своїми концептуальними літографіями, гравюрами на дереві і металі, в яких він майстерно досліджував пластичні аспекти понять нескінченності і симетрії, а також особливості психологічного сприйняття складних тривимірних об'єктів. , що висів у холі першого поверху редакції газети Les Mondes у тринадцятому окрузі Парижа на бульварі Огюста Бланки. Замість людей-манекенів на картині, куди його закинули спогади, він бачив себе, що так безглуздо блукав то вгору, то вниз божевільними сходами без поручнів у світі, в якому, як і в його житті, навряд чи зужитковувалися закони реальності. Начебто відповідь була очевидною, але варто було подивитися на обставини з іншого боку, повернути картину на дев'яносто градусів, і все знову ставало незрозумілим, а відповідь на запитання – дальшою від істини.

Ні, він не страждав на амнезію, тобто втрату пам’яті чи бодай її ослаблення. Навпаки, йому надзвичайно подобалося копирсатися у своїх спогадах. Іноді маленька споминка з далекого дитинства, що виринала з його свідомості, унаслідок таких вправ обростала сюжетом, бесідами, особами, навіть відчуттями, які він пережив колись, і це слугувало відновленню у спогадах всього до найдрібніших деталей.

Тут було щось інше. У його житті закони реальності сплутувалися, і для того, щоб залишатися самим собою і не збожеволіти, йому доводилося чіпко триматися за всі спогади, чітко розділяти своє життя і контролювати себе та події, що відбувалися з ним. Згодом йому це вдавалося, але жити в поділі було дуже непросто.

Унизу, під урвищем, борючись з перешкодами з великих та пласких брил, гамірно текла Вича. З цією невеликою, але бурхливою річкою, саме з цим місцем пов'язано дуже багато спогадів з його дитинства. Років зо тридцять тому тут, у компанії таких же, як він, бешкетників, минали його дитячі роки.

***

– Робе́ре, додому, – відлунням у вухах і теплою хвилею в серці відгукнувся в пам'яті суворий голос матері, яка стояла на тому ж місці, де зараз стоїть таксі, і гукала сина. – Ну скільки можна тебе кликати?! Мерщій додому!

Мама, невисока жінка з довгим і чорним як смола волоссям, у рожевій сукні і білих босоніжках, стояла нагорі поблизу дороги, притримуючи червоний ровер 5 5 Ро́вер , -а, чол., зах. – те саме, що велосипед. , і чекала, коли син збере свої речі і підійде до неї. Вітер розкуйовджував її чорні локони, а вона марно намагалася рукою прикривати очі від сонця і водночас приборкувати безладно розтріпані від пориву вітру коси.

Робе́р… Саме з наголосом на останній склад його імені на французький манер. Так кликала його тільки мати, а для решти він був просто Робі чи Бо́ба, що Робертові дуже не подобалося.

Роберт неохоче, але швидко збирався, піднімався до матері, і вони разом поверталися додому, з різних боків тримаючись за велосипед.

Ця річка була майже єдиною відрадою влітку для місцевих дітлахів, де можна було поєднувати корисне з приємним: і риболовлю, і купання в її бурхливих водах. Улітку великі пласкі камені по обидва береги Вичі перетворювалися на різнокольорову акварель з десятків великих і маленьких вовняних килимів, які в цю пору прали місцеві жителі з найближчого села, залишаючи до вечора просушуватися під пекучими променями полуденного літнього сонця.

Річка була невеличка. У деяких місцях її можна було перебігти і по камінню, але такі перебіжки вимагали обережності, оскільки окремі камені були дуже слизькі. У ширших місцях річка влаштовувала глибокі вири, здебільшого за одиноким камінням-валунами. І якщо камінь великий, то вир міг бути дуже глибоким.

Місцями стирчали білі товсті сухі корчі, які, зачепившись за каміння, намертво трималися за нього, уростаючи в коричневий мул, підносячись над водою білими бивнями мамонта. Згодом вони обростали іншими гілками, які пливли за бурхливою течією вниз із гірських перевалів.

Незважаючи на мороз, води гірської річки не були скуті льодом, і вона чорною стрічкою текла жвавим потоком з-поміж білих, укритих товстою ковдрою снігу берегів.

Думками Роберт перенісся в далеке дитинство, коли він восьмирічним хлопчиком уперше перейшов убрід цю річку, а потім, видершись на верх розпеченої сонцем пласкої річкової брили, відчував неймовірну гордість за свій вчинок.