Стівен Кінг - Мізері

Годи нн ик н а церков н ій вежі почав відбивати два н адцяту. Мати місіс Рамадж казала, що о цій порі двері між життям та смертю трохи прочи н яються і покій н ики можуть віль н о проходити між світами. Це все, що могла пригадати еко н омка, аби н е закричати та н е піддатися па н іці, яка н е вщухатиме, а лише ростиме з кож н им кроком. Во н а розуміла, що як ки н еться н автьоки, то бігтиме, поки н е впаде без тями.

Дурепа переляка н а! розізлилася во н а та заходилася сварити себе: Егоїстич н а переляка н а дурепа! Тобі зараз треба думати про хазяї н а, а н е про свої страхи. Ох, лорде… якщо є бодай оди н ша н с, що н аша леді…

Але н і, сама думка про це видавалася божевіль н ою. Н адто багато часу спливло, н адто, н адто багато.

Джеффрі привів її до н адгробка Мізері. Во н и стояли та дивилися н а н ього, н іби зачарова н і. ЛЕДІ КАЛТОРПА — з н ачилося н а могиль н ій плиті. Окрім дат н ародже нн я та смерті там стояла лише од н а приписка: МИ ВСІ СУМУЄМО ЗА ТОБОЮ.

Місіс Рамадж погля н ула н а Джеффрі та промовила, н аче щой н о проки н улася від глибокого с н у:

— Ви н е при н если з н аряддя.

- Н і, поки н і, - відповів ві н , розпластався н а могилі та притис н ув вухо до землі, де між н едбало розкида н ими кавалками дер н у вже почали з’являтися перші паростки трави.

Якийсь час при світлі ліхтаря во н а спостерігала єди н ий вираз н а обличчі Джеффрі, той самий, що помітила, коли відчи н ила йому двері, - н ажаха н ий, болючий вираз. Проте зараз його лице почало змі н юватися. Н овий вираз був сумішшю тоталь н ого переляку та божевіль н ої н адії.

Ві н підвів очі н а місіс Рамадж, і його губи беззвуч н о заворушилися.

— Здається, во н а жива, — зрештою безсило прошепотів ві н . — Ой, місіс Рамадж…

Раптом ві н перевер н увся н а живіт і закричав у землю, що за і н ших умов здавалося б коміч н им.

— Мізері! Мізері! МИ тУТ! МИ З н АЄМО! тРИМАЙСЯ! тРИМАЙСЯ, МОЯ ЛЮБА!

За мить ві н уже скочив н а н оги та хутко побіг до шараба н а, де лежало з н аряддя для копа нн я. Його н оги ковзалися, завиваючи в мале н ькі бара н ці димку, що стелилася при землі.

Н оги місіс Рамадж підкосилися, і во н а, хитаючись, упала н а колі н а. Здавалося, її голова сама по собі схилилася н абік так, щоби притис н утися правим вухом до землі, - во н а бачила, як діти в таких самих позах стоять н а рейках, прислухаючись до потягів.

І місіс Рамадж почула — з-під землі доли н ало глухе шкряба нн я, н е таке, як твари н а риє н ори та ходи, а н іби чиїсь пальці безпорад н о дряпали по дереву.

Во н а єди н им рвучким вдихом увібрала в себе повітря. Здавалося, серце зупи н илося, аж потім почало битися з н ову. Місіс Рамадж закричала:

— МИ ЙДЕМО, МОЯ ЛЕДІ! ГОСПОДИ ІСУСЕ, МОЛЮ ТЕБЕ, ХОЧ БИ МИ ВСТИГЛИ! МИ ВЖЕ ЙДЕМО ДО ВАС!

Тремтячими пальцями во н а почала вигрібати з землі н евкорі н е н і кавалки дере н у, і, хоча Джеффрі за мить повер н увся, встигла вирити яму вісім дюймів завглибшки.

Пол устиг написати дев’ять сторінок сьомої глави (Джеффрі та місіс Рамадж щойно дістали Мізері з домовини та зрозуміли, що нещасна не впізнала своїх рятівників і навіть не може пригадати власного імені), коли Енні зайшла до кімнати. Цього разу Пол її почув. Шкодуючи, що його вирвали зі світу мрій, він припинив друкувати.

В опущеній руці Енні тримала оберемок із перших шести глав. Першу невдалу спробу вона подолала менш ніж за двадцять хвилин, коли на цю двадцять одну сторінку витратила годину. Пол уважно дивився на неї і зрештою зауважив, що вона трохи зблідла.

— Ну? — спитав він. — Тепер усе чесно?

— Так, — апатично відповіла Енні, ніби нічого іншого й не очікувала, а Пол припускав, що так воно й було.

— Усе чесно. Гарно написано. Захопливо. Але якось жаско! Геть не схоже на інші книжки про Мізері. Та бідна дівчина, яка поздирала собі нігті… - Вона похитала головою та повторила: — Геть не схоже на інші книжки про Мізері.