Будь ласка, зрозумійте, що все це відбувалося упродовж коротенького відрізку часу. Для мене він видовжився, але тільки тому, що моє сприйняття загострилося до краю. Люди лише починали вибігати з лікарні, щоб побачити, що сталося. У мене за спиною вереснула жінка — угледіла відокремлену голову, що лежала на краю проїжджої частини.
Я рвучко розкрив свій чорний саквояж, дякуючи Богові, що не загубив його падаючи, і витяг звідти короткий скальпель. Зняв з нього чохол, розрізав на ній білизну й стягнув її. Наблизився водій «швидкої», та за п’ятнадцять футів од нас став, мов укопаний. Я зиркнув на нього, бо ковдра все ще була потрібна. Але побачив, що від нього її сподіватися годі. Він усе ще не міг відвести погляду від тіла, що дихало. Його очі все розширювалися й розширювалися, аж поки не полізли з орбіт — скидалося на те, що от-от вони вискочать з очниць і просто повиснуть на своїх оптичних нервах, немов гротескні видющі іграшки йо-йо. Але він упав на коліна й здійняв до неба стиснуті руки. Помолитися збирався, я цілком певен. Фельдшер, може, і не розумів, що перед собою бачить щось неймовірне, однак цей хлопець добре збагнув. Та вже за секунду звалився на землю, непритомний.
Того вечора я, сам не знаючи, навіщо, поклав у саквояж хірургічні щипці. На той час я такими речами не користувався вже три роки — відколи на моїх очах лікар, чийого імені я не називатиму, пробив цим інфернальним приладдям немовляті скроню й встромив у мозок. Дитина вмерла миттєво. Трупик «загубився», а у свідоцтві про смерть написали «мертвонароджений». Однак із незрозумілих причин я взяв їх із собою.
Тіло міс Стенсфілд ставало твердим, її живіт стисся, з плоті перетворившись на камінь. І показалася голівка немовляти. Я бачив її, лише одну мить. Скривавлена, вкрита плівкою, вона пульсувала. Пульсувала . Дитя було живе, в усякому разі тоді. Поза сумнівом, живе.
Камінь знову став плоттю. Голівка сховалася від очей. А в мене за спиною хтось промовив:
— Докторе, чим я можу допомогти?
До мене підійшла немолода вже медсестра — з тих жінок, які так часто бувають стовпом нашої професії. Її обличчя було білим, як молоко, та, попри весь жах і забобонне благоговіння, на ньому написане, поки вона роздивлялася той моторошний дихаючий труп, це видиво не приголомшило її настільки, щоб вона не могла мені допомогти чи взагалі завадити.
— Ви можете принести ковдру, негайно, — різко відповів я. — Думаю, є шанс. — Я побачив, що позаду неї на лікарняних сходах зібралося щось із дві дюжини людей. Вони всі дивилися й не хотіли підходити ближче. Чи багато вони бачили? Чи мало? Сказати напевно я б не зміг. Знаю лише те, що по всьому ті люди мене ще багато днів уникали (а дехто — не спілкується й досі). І ніхто, з тією медсестрою включно, ніколи зі мною про це не заговорював.
Вона розвернулася й рушила в бік лікарні.
— Сестро! — гукнув я. — Нема часу. Візьміть у «швидкій». Дитина зараз вийде.
Медсестра слухняно змінила напрям, ковзаючись у крижаній каші у своїх білих туфлях на каучуковій підошві. А я повернувся до міс Стенсфілд.
Замість уповільнитися, «локомотив» набирав обертів… а потім її тіло ще раз напружилося й закам’яніло. Знову показалася голівка. Я чекав, що вона ковзне назад, але цього не сталося. Дитина виходила з лона матері. Зрештою, потреби в щипцях не було. Немовля мало не вилетіло мені в руки. На його голеньке скривавлене тільце сипав мокрий сніг — і то був хлопчик, не помітити статевих ознак було важко. Його шкіра парувала від холоду, і чорний крижаний вечір відбирав рештки материнського тепла. Скривавлені кулачки мляво хитнулися; маля тоненько й жалібно пискнуло.
— Сестро! — на всю горлянку заволав я. — Воруши сракою, суко! — Казати таке було неприпустимо, але на якусь мить мені здалося, що я знову у Франції й за хвилину над нашими головами знову засвистять снаряди, посиплють, шурхочучи, як та невблаганна пороша. Пекельно застрекочуть кулемети. З темряви виникатимуть німці, вони бігтимуть, і ковзатимуться, і лаятимуться, і вмиратимуть у бруді й димному тумані. «Дешева магія, — подумав я, дивлячись, як звиваються, крутяться й падають на землю тіла. — Але твоя правда, Сандро: це все, що в нас є». І то був якраз той момент мого життя, джентльмени, коли я вперше і востаннє впритул наблизився до божевілля. — СЕСТРО, ЗАРАДИ БОГА, ШВИДШЕ!
Маля знову писнуло — так тихенько, розгублено! — та й замовкло. Пара від його шкіри вже здіймалася ледь помітними цівочками. Я притулився ротом до його личка, вдихаючи запах крові та м’який вогкий аромат плаценти. Дмухнув повітря немовляті в рот і почув, як відновлюється нерівний шелест дихання. І раптом виявилося, що медсестра вже стоїть поряд, тримаючи ковдру в руках.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу