Стівен Кінг - Чотири сезони

Я викрикнув її ім’я, спустився двома сходинками, але не втримався — ноги ковзнули, і я впав на спину. Пронизливий біль від удару ліктем паралізував мене, але свій чорний саквояж я примудрився не впустити. Решта сцени розгорталася перед моїми очима, поки я лежав, слухаючи дзвін у голові й знемагаючи від пекучого болю в лікті.

«Швидка» загальмувала, її задні колеса вильнули, і задній борт ударився об підніжжя статуї. Дверцята розчахнулися самі. Зсередини стрімко, мов язик, вилетіли ноші (на щастя, порожні) й впали на вулицю, приземлившись коліщатами догори. Якась молода жінка на хіднику побачила, як зближуються дві машини, закричала й спробувала порятуватися втечею. Але після двох кроків не втрималася на слизоті й упала на живіт. Сумочка вилетіла з її руки й полетіла вперед зледенілим тротуаром, неначе то була кулька в пінболі.

Таксі розвернуло на сто вісімдесят градусів, воно тепер їхало задом наперед, і я чітко бачив обличчя водія. Він осатаніло крутив кермо, схожий на хлопчика, що катається на електромобільчику в парку розваг. «Швидка» під кутом відскочила від статуї місіс Вайт… і вдарилася бортом у таксі. Те крутнулося один раз і зі страшною силою врізалося в підніжжя статуї. Наче бомба, вибухнула жовта лампа, на якій усе ще блимали літери «ЇДУ ЗА ВИКЛИКОМ». Лівий бік машини зіжмакало, мов паперову хустинку. Та за мить я побачив, що пошкодило не лише весь лівий бік — таксі вдарилося об кут п’єдесталу з такою силою, що її розірвало навпіл. На підступний лід діамантами посипалися друзки скла. А мою пацієнтку, мов ту ганчір’яну ляльку, викинуло через заднє праве вікно розчленованої машини.

Не пам’ятаю, як я зіп’явся на ноги. Побіг униз слизькими сходинками, знову послизнувся, вхопився за поруччя й донизу зійшов, тримаючись за нього. Я тьмяно усвідомлював, що міс Стенсфілд лежить у неясній тіні, яку відкидала та лячна статуя Гаррієт Вайт, за якихось двадцять футів од того місця, де приземлилася на бік карета «швидкої». Маячок спалахами червоного світла пронизував темряву. У тій фігурі, що лежала на землі, було щось жахливо неправильне, але я справді не розумів, що з нею не так, аж поки нога не стукнулась об щось тверде і я знову мало не розтягнувся на землі. Та річ, яку я копнув, відскочила геть (так само, як і сумочка тієї жінки, вона не покотилася, а радше ковзнула по землі). Вона відскочила геть, і лише за довгим волоссям, скривавленим, проте впізнаваним, білявим, поцяткованим уламками скла, я розпізнав, що то таке. Під час аварії їй відтяло голову. Те, що я скинув в обмерзлу канаву, було її головою.

Заціпенівши від жаху, я простягнув руку до її тіла й перевернув його. А коли зробив це, коли побачив, то, здається, хотів закричати. Та, навіть якщо й так, з мого рота не вирвалося ні звуку. Бо я онімів. Жінка все ще дихала, джентльмени, розумієте? Її груди піднімалися й опускалися від швидких, легких, неглибоких вдихів. Сльота сіялася на відкрите пальто й просочену кров’ю сукню. І я чув тонке посвистування: воно наростало й затухало, неначе на вогні ніяк не міг закипіти чайник. То повітря втягувалося в розрізану трахею й виходило назовні. Тихі верески повітря крізь сопілку голосових зв’язок, що вже не мали рота, який би надавав подоби їхнім звукам.

Я хотів побігти, та не мав сил. Упав коло неї коліньми на лід й затиснув рота рукою. Ще мить — і до моєї свідомості дійшло, що крізь поділ її сукні сочиться кров. А ще там щось рухається. І зненацька мною заволоділа цілковито шалена думка, що є ще шанс врятувати маля.

— Дешева магія! — заволав я в сльоту. І, здається, розсміявся, смикаючи за поділ сукні, щоб задерти до талії. По-моєму, я тоді зовсім здурів. Її тіло було теплим. Це я пам’ятаю. Пам’ятаю, як воно коливалося від дихання. Із машини «швидкої» виліз один із фельдшерів. Його хитало, немов п’яного, руку він притискав до голови. Крізь пальці юшила кров.

— Дешева магія! — закричав я знов, усе ще сміючись, усе ще мацаючи пальцями. Як виявилося, шийка матки повністю розкрилася. Фельдшер дивився на обезголовлене тіло широко розплющеними очима. Не знаю, чи розумів він, що труп досі дихає. Може, він думав, що то якийсь нервовий рефлекс — посмертні судоми абощо. Якщо він так вирішив, то, значить, не так давно їздив на «швидкій». Кури з відрубаними головами можуть ще трохи бігати подвір’ям, але люди лише смикаються, раз або двічі… якщо взагалі.

— Не витріщайся, дай мені ковдру, — гаркнув я на нього.

Він побрів геть, але не до «швидкої». Прямував він у бік Тайм-сквер. І просто вийшов на слизьку проїжджу частину. Не знаю, що з ним сталося. Я повернувся до мертвої жінки, яка чомусь не була мертва, і, трохи повагавшись, зняв із себе пальто. Підняв їй стегна, щоб підкласти пальто під них. І поки робив це, чув свист — тіло без голови дихало «локомотивом». Я й досі часом чую його, джентльмени. Уві сні.