Стівен Кінг - Чотири сезони

І зрештою, не відриваючи погляду від вогню та трохи нахилившись уперед, щоб спертися ліктями на стегна й звісити переплетені руки між колін, Маккерон почав свою розповідь.

Невдовзі мені має виповнитися вісімдесят років, а це означає, що народився я разом із цим століттям. Усе життя мене асоціювали з будівлею, яка стоїть майже навпроти Медисон-сквер-ґарден [168] Спортивний комплекс у Нью-Йорку. . У цій споруді, вельми схожій на велику сіру тюрму (ніби зійшла зі сторінок «Повісті про два міста» [169] Роман Чарльза Діккенса. ), як більшість із вас знає, насправді міститься лікарня. Меморіальна лікарня Гаррієт Вайт. Та Гаррієт Вайт, на честь якої її назвали, була першою дружиною мого батька. Вона на практиці здобувала медсестринські навички ще в ті часи, коли на Овечій луці в Центральному парку паслися справдешні вівці. Статуя цієї жінки (вона могла би бути моєю мачухою, але на той час, коли я народився, вона вже померла) стоїть на п’єдесталі в павільйоні перед будівлею. І якщо хтось із вас її бачив, вас могло здивувати, як жінка з таким суворим і непримиренним виразом обличчя могла мати таке янгольське покликання. Гасло, викарбуване на підніжжі статуї, у перекладі з латинської ахінеї, вселяє ще більший неспокій: «Нема втіхи без болю; а отже, спасіння пізнається через страждання». Катон, коли бажаєте знати… та й коли не бажаєте!

Я народився в тій сірій кам’яній будівлі двадцятого березня тисяча дев’ятисотого року. А тисяча дев’ятсот двадцять шостого повернувся туди — уже інтерном. Двадцять шість років — це вік, коли люди тільки роблять перші кроки у світі медицини. Але я на той час уже пройшов серйозну практику — у Франції, наприкінці Першої світової, коли заштовхував тельбухи назад у животи, розірвані вибухом, і виторговував на чорному ринку морфін, часто підфарбований та іноді небезпечний.

Так само, як і покоління лікарів, що пройшло Другу світову, ми були костоправами — практиками до мозку кісток, і в документації великих медичних університетів з тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого до тисяча дев’ятсот двадцять восьмого напрочуд мало таких студентів, які б завалили навчання й не одержали дипломів. Ми були старші, досвідченіші, урівноваженіші. Чи були ми також мудрішими? Не знаю… але цинічнішими — безумовно. Жодних нісенітниць, із тих, про які пишуть у популярних медичних романах, з нами не відбувалося: на перших розтинах ніхто не блював і не валився, непритомний, на підлогу. Ми пройшли битву під Белло-Вуд, а там мами-щурихи виховували цілі виводки щурят у розірваних від газів кишках солдатів, яких просто покинули гнисти на нічиїй землі. Усе наше блювання й млості лишилися позаду.

Меморіальна лікарня Гаррієт Вайт також відіграла велику роль у тому, що зі мною сталося через дев’ять років по тому, як я закінчив інтернатуру. І саме цю історію, джентльмени, я й хочу вам сьогодні розказати. Ви можете подумати, що вона не з тих повістей, які зазвичай розповідають на Різдво (хоча її останній епізод розігрується у вечір напередодні Різдва), а втім, попри всю беззаперечну жахливість, для мене вона також втілює усю дивовижну міць нашого проклятого, приреченого людського виду. У ній я вбачаю всю чудесність сили нашої волі… але також її страхітливу присмеркову міць.

Народження дитини, джентльмени, для багатьох людей — річ лячна сама із себе. Нині пішла мода на те, щоб батьки були присутніми при народженні своїх дітей. Після цього чоловіки відчувають провину, хоч, на мою думку, багато з них такого не заслужили (завдяки своїй інтуїції деякі жінки потім цим маніпулюють, свідомо й жорстоко). Але загалом пологи вважаються здоровою цілющою подією. Проте я бачив чоловіків, які виходили з пологових палат непевною ходою, білі, мов стіна. І бачив, як вони заточувалися, як дівчиська, знемагаючи від усіх тих криків і крові. Пам’ятаю одного батька, який дуже добре тримався… а тоді істерично заверещав, коли його цілковито здоровий син проштовхав собі дорогу на світ. Очі в немовляти були розплющені, вони неначе роззирнулися навколо… а потім зупинилися на батькові.

Народження дитини — це дивовижа, джентльмени, проте красивою цю подію я назвати не можу аж ніяк, на таке моя уява не поширюється. Я вважаю пологи надто брутальними, тож нічого гарного в них нема. Жіноча матка — мов двигун. Із зачаттям він вмикається. Попервах працює на малих обертах… та коли творчий цикл уже наближається до кульмінації пологів, той двигун розганяється. Тихий шепіт переростає в рівномірне гудіння, потім — у гуркіт, а вже наприкінці страхітливо реве. І щойно той тихий двигун увімкнувся, кожна майбутня мати розуміє: її життя тепер залежить від нього. Або вона народить дитину і двигун знову вимкнеться, або він розганятиметься все більше, і гучніше, і швидше, поки не вибухне і не вб’є її в потоці крові та болю.