Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Хіба що через день-два. Звісно, якщо та навіжена баба не припливе назад додому. Отоді я почну ставити запитання. А поки що… Не буду ж я гребтися в кінських яблуках, щоб знайти коня.

— Ви на мене сердитесь? — спитав я.

— Сердитесь, сердитесь… Чого б я мав сердитися? Серджуся? Господи, в мене од вас голова обертом іде. Але сердитись?.. Ось вам долар, прокатаєтесь десять разів на тій каруселі з музикою.

Він висадив мене, підштовхнув до моїх дверей і з хурчанням поїхав геть.

Увійшовши в кімнату, я поглянув на Келове старе піаніно. Покривало зсунулось, відкривши його великі жовто-білі зуби.

— Не скалься, — кинув я.

Того дня по обіді сталося три події.

Дві були приємні. Третя — жахлива.

Надійшов лист із Мехіко. У ньому було фото Пег. Вона розфарбувала собі очі сумішшю коричневого й зеленого чорнила, щоб нагадати мені, якого вони кольору.

Потім принесли листівку від Кела, зі штемпелем Гіла-Бенда.

«Синку, — писав Кел, — ви там настроюєте моє піаніно? Я ранками катую людей у тутешній пивничці. У цьому містечку повно лисих. Вони й не уявляють собі, як їм пощастило, відколи я тут. Учора підстригав шерифа. Він дав мені двадцять чотири години на те, щоб забратися з містечка. Завтра зранку газую в Седейлію. Хай вам щастить. Ваш Кел».

Я перевернув листівку. На ній була фотографія місцевої дивовижі — ящірки-отрутозуба з чорними й білими смугами на спині. Збоку Кел незграбно прималював себе, так що вийшло, ніби та ящірка — музичний інструмент, а він сидить і грає на його темних клавішах.

Я посміявся і вирушив берегом на північ, до помосту в Санта-Моніці, міркуючи, що сказати отому химерному чоловікові, який живе своїм подвійним життям над рипучою каруселлю.

— Фельдмаршале Роммель! — гукнув я. — Як і чому ви вбили Констанс Реттіґан?

Та на безлюдному березі нікому було мене почути.

Карусель крутилася без музики.

Власне, механічний орган працював, але його дірчаста музична стрічка розмоталась, і тільки кінець її раз по раз хляпав об валики.

Хазяїн каруселі не вмер у своїй касовій будці, тільки був смертельно п’яний. Він навіть не спав, але начебто й не чув, що музика мовчить і його коні скачуть під хляпання отієї скибки швейцарського сиру в зубах великої машини.

Я занепокоєно оглянув усю цю картину й уже збирався рушити нагору, коли помітив на доріжці обертового іподрому тріпотливі клаптики паперу.

Я почекав, поки карусель прокрутиться ще двічі, тоді вхопився за мідну підпірку, скочив на поміст і, хитаючись, мов п’яний, ступив до тих клаптиків.

Вони легенько тріпотіли на вітерці, що його здіймали, скачучи, коні й сама карусель у своєму русі в нікуди.

Під подертим папірцем я знайшов на підлозі металеву кнопку. Мабуть, хтось пришпилив нею оту записку до гриви котрогось із дерев’яних коників. А хтось інший знайшов її, прочитав, подер на клапті й подався геть.

Джон Вілкес Гопвуд.

Я хвилини зо три підбирав клаптик по клаптику, відчуваючи, що це така ж безнадійна річ, як і приїхати кудись на каруселі. Потім зіскочив униз і спробував скласти їх докупи. Це забрало у мене ще хвилин п’ятнадцять: ось одне страшне слово, ось друге, лайливе, а там і третє, погрозливе, — та зрештою все те склалось у смертельний вирок. Прочитавши це послання, кожен, хто носив у квітучому юному тілі хисткий старечий кістяк, мав зламатись, наче від граду ударів у пах.

Я не зміг відновити всього листа. Окремих клаптиків бракувало. Та суть зводилася до того, що адресат був старий потворний тип. Справді потворний. От і кохався у власному тілі, бо з таким обличчям був нікому не потрібен. Нікому, і то вже багато літ. У листі нагадували, як 1929 року він вилетів з усіх кіностудій, знущалися з його німецького акценту, надмірної жестикуляції, з його підозрілої дружби із зеленими юнаками та хворобливими підстаркуватими дамами. «Коли ти виходиш із нічного бару, налившись дешевим джином, усі називають твоє ім’я і сміються. А тепер ти заподіяв смерть. Тебе бачили на березі тієї останньої ночі, коли вона попливла в море й не повернулася. Люди зрозуміють, що це вбивство. На добраніч, прекрасний принце!»

Отакий був лист. Фатальна зброя, надіслана адресатові й отримана ним.

Я зібрав клаптики у жменю й пішов нагору, постарілий років на дев’яносто проти того, яким був останніми днями.

Двері Гопвудового помешкання із шурхотом подалися під моєю рукою.

По всій кімнаті були розкидані речі — на підлозі, коло кількох розкритих валіз, — так наче господар у паніці кинувся було пакуватись, а тоді передумав і подався геть без нічого.