Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Крамлі поморочився з тими клаптиками й клаптями і знов накинув на себе звичну тогу скептика.

— Листи надруковано на різних машинках. Жоден не підписаний. Чорт забирай, їх міг надрукувати хто завгодно. І якщо старий Гопвуд справді сексуальний маніяк, за якого ми його маємо, то, прочитавши це жовте послання, цілком міг повірити, що його написала Реттіґан, а отже, хай йому чорт, бігати туди на берег і чекати, як слухняний хлопчик, поки вона вийде й обхопить його за крижі. Але ми з вами знаємо, що Реттіґан зроду не писала нікому таких листів. Це особа залізна, не жінка, а десятитонний самоскид. Вона ніколи не принижувалася — ні перед великими голлівудськими босами, ні на вулицях, ні тут на узбережжі. То що ж ми маємо? Вона плаває в морі коли їй тільки заманеться. Я задля зарядки роблю пробіжки берегом, тож бачу це день крізь день. І поки вона десь за двісті метрів у затоці грається з акулами, кожен, навіть і я, міг би непомітно прослизнути до неї у вітальню, скористатись її машинкою та іменним папером, а потім так само непомітно вислизнути, відіслати поштою цю грайливу любовну цидулку сучому синові Гопвуду й чекати феєрверка.

— А далі? — спитав я.

— А далі, — сказав Крамлі, — все могло піти шкереберть. Реттіґан, побачивши, як той бевзь маячить на березі, з переляку запливла від нього надто далеко й попала на мертву хвилю. А Гопвуд чекав-чекав, тоді зрозумів, що вона вже не випливе, та й накивав п’ятами. Назавтра він отримує другого листа, і то для нього справжній кінець світу. Тепер він знає, що хтось бачив його на березі й може показати на нього пальцем як на вбивцю Констанс Реттіґан. Отож…

— Він уже чкурнув з містечка, — докинув я.

— Усе правильно. А ми залишилися за десять миль від берега у човні без весел. Що ж ми в біса маємо, аби пливти далі?

— Якогось типа, що телефонує перукареві Келу, викрадає голову Скотта Джопліна зі старої фотографії і змушує Кела втекти світ за очі.

— Припустимо.

— Якогось типа, що стоїть ночами в коридорі, підпоює того старого й запихає в лев’ячу клітку, а може, й забирає в нього з кишені жменю квиткового конфеті.

— Припустимо.

— Якогось типа, що лякає до смерті жінку з канарками й викрадає з її пташиних кліток клапті старих газет із заголовками. Той-таки тип, почекавши, доки Фанні перестане дихати, знімає з патефонного диска й бере собі на спомин її платівку із записом «Тоски». А потім пише лист старому акторові Гопвуду, і той зі страху тікає геть з узбережжя. Певно, і з Гопвудової кімнати він щось поцупив, але про це ми ніколи не дізнаємось. Можна припустити також, що перед тим, як я прибіг позаминулої ночі до будинку Констанс Реттіґан, він узяв там з її запасів пляшку шампанського. Той тип просто не може, щоб не прихопити чогось на згадку. Він справжній колекціонер…

Цієї миті на столі в Крамлі задзвонив телефон. Він зняв слухавку, потримав її коло вуха і передав мені.

— Гниляк… — озвався низький голос.

— Генрі!

Крамлі разом зі мною припав вухом до слухавки.

— Гниляк знов об’явився, з годину чи дві тому, крутиться тут поблизу, — сказав Генрі десь у тій іншій країні, у багатоквартирному будинку на протилежній околиці Лос-Анджелеса, будинку з призабутого скороминущого минулого. — Хтось має його зупинити. Хто?..

Генрі повісив слухавку.

— Гниляк… — я дістав із кишені Гопвудів флакончик одеколону «Молодість» і поставив на стіл перед Крамлі.

— Ні-ні, — сказав Крамлі. — Хто б не був той паскудник у будинку, це не Гопвуд. Від старого лицедія завжди пахтіло, як від клумби нагідок чи від хмари зоряного пилу. Ви хочете, щоб я гайнув та понюшив коло дверей вашого приятеля Генрі?

— Ні, — відповів я. — Поки ви туди дістанетесь, містер Гниляк буде вже тут і нюшитиме під вашими чи під моїми дверима.

— Не буде, якщо ми клацатимемо на машинці й галасуватимемо, галасуватимемо й клацатимемо, хіба ви забули? До речі, а про що це ви тоді кричали?

Я детальніше розповів Крамлі про те, що продав в «Американський Меркурій» оповідання і мав дістати за нього мільярд доларів.

— Боже ти мій! — вигукнув Крамлі. — Я почуваю себе татом, чий хлопчик щойно закінчив Гарвардський університет. Ану розкажіть іще, синку. Як у вас це виходить? І що робити, аби вийшло і в мене?

— Щоранку сідати й шкварити на машинці.

— Слухаюсь.

— І щополудня припиняти роботу.

— Слухаюсь!

У затоці завила туманна сирена, знов і знов сповіщаючи своїм протяглим сірим голосом, що Констанс Реттіґан ніколи вже не повернеться.