Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

«Під три чорти їх, Констанс, — подумки промовляв я, — припливи зараз же назад! Поклади край цьому балагану!» Та мої заклинання були марні. До берега припливли тільки оті вінки, викинуті хвилею, яка не хотіла їх приймати. Кілька чоловіків пробували пожбурити їх далі у море, але вони, кляті, вперто поверталися назад. Тим часом пішов дощ. Усі заходилися гарячково шукати газети, щоб накрити голови, а рятувальники з бурчанням поперли назад орган, і невдовзі я лишився сам-один під дощем, з газетою на голові, і над очима в мене був перевернутий догори ногами заголовок:

Я підійшов до води й почав відкидати ногами гірлянди та вінки. Цього разу вони не поверталися назад. Роздягтись до плавок, я схопив оберемок квітів і заплив з ними якомога далі, а тоді пустив на хвилі.

Повертаючись до берега, я заплутався ногою в одному з тих вінків і мало не втопився.

— Крамлі… — прошепотів я.

І сам не знав, чи його ім’я злетіло в мене з уст як прокляття, чи як благання.

Крамлі відчинив мені двері. Обличчя його було радісно збуджене, але не від пива. Сталося щось інше.

— Гей! — гукнув детектив. — Де ви пропадаєте? А я телефоную вам, телефоную. Ану йдіть погляньте, що тут має цей старий.

Він метнувся поперед мене до своєї робочої кімнати й театральним жестом показав на стіл, де лежав заввишки з палець стосик рудуватих аркушів, заповнених словами.

— Ну, ви й старий сучий син! — мовив я і аж присвиснув.

— Атож, я і є! С. С. С. Крамлі. Крамлі С. С. С. Ну як, хлопче? — він витяг із машинки аркуш. — Хочете почитати?

— Немає потреби, — засміявся я. — Добре йде, еге?

— Рятуйся, хто може, — засміявся й Крамлі. — Греблю прорвало.

Я сів, аж порохкуючи з радості за нього.

— Коли ж це сталося?

— Дві ночі тому, чи то опівночі, чи о першій годині, чи о другій — не знаю. Я лежав тут як дурень, утупивши очі в стелю, не читав книжки, не слухав радіо, не пив пива, а надворі бурхав вітер, стрясалися дерева, і раптом, геть зненацька, у моїй голові затіпались ідеї, мов черви на гарячій плиті. Я враз підхопивсь, кинувся до столу й уже за мить клацав на машинці, клацав, як ошалілий, і все не міг спинитись, так що на світанку у мене на столі громадилася ціла гора, чи нехай кротова купа, надрукованих аркушів, а я сміявся і плакав з радості. Ти диви, що утнув! І коли десь о шостій влігся у ліжко, то не міг заснути: все дивився на ту купу паперу й сміявся, сміявся, і так мені було хороше, наче я оце щойно провів ніч із найпершою красунею світу.

— А таки провели, — тихо мовив я.

— Дивна річ, — сказав Крамлі. — Що мене все-таки підштовхнуло? Може, вітер, що розгулявся надворі? Чи отой тип, який приходив ночами й залишав під дверима замість візитних карток жмутки водоростей? І що ж старий детектив Крамлі? Вискочив надвір, почав стріляти, кричати «Стій!»? Ні, чорт забирай! Ніякого крику, ніякої стрілянини. Він сів до машинки й зчинив такий стук-грюк, як ото буває під Новий рік чи під Усіх святих. І знаєте, що сталося далі? Не здогадуєтесь?

Я вмить увесь похолов. Ціле військо крижаних дрижаків протупотіло у мене по спині.

— Вітер ущух, — сказав я. — І вмовкли звуки ходи за дверима.

— Звідки ви знаєте? — вражено спитав Крамлі.

— І більше не стали з’являтися водорості. І той тип, хоч би хто він був, відтоді не приходив.

— Як ви здогадалися? — Крамлі аж рота роззявив.

— Здогадався. Ви, самі того не знаючи, зробили дуже слушну річ. Достоту як і я. Я зчинив лемент, і той тип одчепився й від мене. Ох Боже ж ти мій…

Я розповів Крамлі про лист від «Меркурія», про те, як я, мов навіжений, гасав вулицями, горлаючи в білий світ, і що після цього під моїми дверима вже не було невеличкої нічної зливи і, певно, ніколи більше не буде.

Крамлі так і сів, наче я дав йому в руки ковадло.

— Ми оточуємо його, Елмо, — сказав я. — Поки що ми його відігнали, хоча й не мали такого наміру. Що далі він одступатиме, то більше ми про нього знатимемо. Принаймні так я гадаю. Ми знаємо вже бодай те, що він тікає від галасливих дурнів і від сміху ошалілих детективів, що ґвалтують друкарські машинки о п’ятій годині ранку. Друкуйте і далі, Крамлі. Цим ви збережете себе від небезпеки.

— Марення сивої кобили, — мовив Крамлі. Але й сам засміявся.

Його веселий настрій додав мені сміливості. Я покопався в кишенях і видобув на світ отруйний лист, що змусив Гопвуда до втечі, та теплу любовну записку на ясно-жовтому папері, яка раніше принадила його на берег до будинку Констанс Реттіґан.